Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

вагон консервованої їжі по дорозі звідси до Енністона й нігери підібрали все ще вдосвіта.

— Так, і це ще не все, — скреготнув зубами Ґрейді. — Цей чорний покидьок викинув звідти сімнадцять свинячих окостів, що належали уряду Сполучених Штатів. Просто з клятого потяга викинув, серед білого дня.

Сипсі пирхнула й поставила перед ним чай із льодом.

Ґрейді потягнувся по цукор.

— От що, Сипсі, це не смішно. До нас посилають урядового інспектора з Чикаґо, який тепер постійно висітиме в мене на хвості. І зараз я маю зустріти його в Бірмінгемі. Чорт, ми вже кинули на цю справу додаткових шестеро людей. Через цього сучого сина мене звільнять.

Джек сказав:

— Я чув, ніхто не може з’ясувати, як він сідає на потяги і звідки знає, котрі з них їжу везуть. І як примудряється дати драла, перш ніж ви, хлопці, його зловите.

— Так-так, Ґрейді, — підхопив Вілбур, — кажуть, ти анітрішечки не наблизився до того, щоб узяти цього типа.

— Та хай йому грець! Арт Бевінз майже схопив його пару днів тому біля Ґейт-Сіті. На якихось дві хвилини спізнився. Недовго йому залишилося бігати, ось згадаєте мої слова.

Поряд саме проходила Іджі.

— Гей, Ґрейді, чому б мені не відрядити Куксу на допомогу вам із хлопцями? Може, хоч він зуміє його впіймати.

Ґрейді тільки огризнувся:

— Іджі, замовкни. Краще принеси мені ще трохи цих бісових штукенцій, — і простягнув їй порожню тарілку.

Рут за прилавком відраховувала решту Вілбуру.

— Правду кажучи, Ґрейді, я не бачу, чим він може зашкодити. Ті бідолашні люди ледве животіють від голоду, і якби він не підкидав їм вугілля, більшість із них замерзла б на смерть.

— У чомусь я згоден з тобою, Рут. Ніхто б особливо не переймався через кілька банок бобів і жменю вугілля. Але зараз це вже ні в які ворота не лізе. Компанія мобілізувала додатково дванадцятеро людей, звідсіля до кордону штату, а я змушений працювати ще й у нічну зміну.

Смоукі Відлюдько, який пив каву на іншому кінці прилавка, пирхнув:

— Дванадцятеро чоловіків проти одного негритянського хлопчиська? Це наче стріляти в муху з гармати, хіба ні?

— Не засмучуйся, — Іджі поплескала Ґрейді по спині. — Сипсі каже, ви тому ніяк не впіймаєте цього хлопця, що він уміє, коли схоче, обертатись на зайця. Або на лисицю. Як гадаєш? Думаєш, це правда, Ґрейді?

Вілбур захотів дізнатися суму призначеної винагороди.

— На цей ранок було двісті п’ятдесят доларів, — відповів Ґрейді. — Доки все це завершиться, мабуть, до п’ятисот зросте.

Вілбур похитав головою.

— Трясця, це ж сила-силенна грошей! А який він зовні?

— Ну, за словами свідків, що бачили його, він звичайний собі негритянський хлопчисько у плетеній шапці.

— Дуже спритний негритянський хлопчисько, я б сказав, — додав Смоукі.

— Мабуть, що так. Але скажу вам одне: коли я вполюю того чорного сучого сина, він з дуже спритного перетвориться на дуже сумного. Чорт, я навіть не буваю вдома, тижнями не сплю у своєму ліжку.

— До біса, Ґрейді, — вштрикнув Вілбур. — От до цього тобі вже не звикати.

Усі засміялися.

А тоді Джек Баттс — теж член клубу «Маринований огірок» — докинув:

— Так, це, мабуть, зовсім кепсько… Я чув, що навіть Єва Бейтс скаржилася.

Кімната так і вибухнула реготом.

— Дідько, Джеку, як тобі не соромно, — встряв Чарлі. — Ти не смієш так ображати бідолашну Єву.

Ґрейді встав і похмурим поглядом обвів присутніх.

— Знаєте, хлопці, усі ви тут ні греця не тямите. Просто збіса нетямущі!

Він підійшов до вішака, зняв свого капелюха, а тоді озирнувся.

— Цей заклад треба було назвати «Кафе недоумків». Піду-но, підшукаю собі інше місце.

І всі, включно з самим Ґрейді, засміялися, бо знали, що ніякого «іншого місця» немає. Він вийшов за двері й попрямував до Бірмінгема.

Вулиця Вілліна-Лейн, 1520

Атланта, Джорджія

27 листопада 1986 р.

Кукса Тредґуд, який у свої п’ятдесят сім років ще не втратив привабливості, гостював у доньки Норми на вечері з нагоди Дня подяки. Він щойно закінчив дивитися футбольний матч Алабама — Теннессі й сидів за столом із Норминим чоловіком Меккі, їхньою донькою Ліндою та її худющим хлопцем в окулярах, який навчався на мануального терапевта. Усі пили каву і їли горіховий пиріг.

Кукса обернувся до хлопця.

— У мене був дядько Клео, мануальний терапевт. Звичайно, він ніколи на цьому й червінця не заробив — усіх у місті лікував задарма. Але то було під час Великої депресії і грошей усе одно ні в кого не було.

Моя мама й тітка Іджі керували кафе. Заклад, прямо кажучи, невеличкий — не більший за купу просмоленого хмизу, та й зиску з нього було небагато. Але скажу вам одну річ: ми ніколи не голодували й не дозволяли голодувати іншим. Завжди допомагали всім, хто приходив до нас і просив їжі, чорним чи білим — не було різниці. Я жодного разу не бачив, щоб тітка Іджі відмовила хоч одній живій душі, і кожен знав, що, як треба, вона готова й випивкою поділитися…

Вона носила пляшку в фартусі, і мама часто казала: «Іджі, ти прищеплюєш людям погані звички». Але тітка Іджі, яка сама любила випити, відповідала: «Рут, не хлібом єдиним люди живуть».

Щодня до нас зазирали десятеро чи п’ятнадцятеро безробітних. Але ці хлопці не боялися виконувати якусь роботу, щоб відпрацювати свій хліб. Тоді люди були не ті, що сьогодні. Вони чистили подвір’я, підмітали тротуар — тітка Іджі завжди доручала їм робити щось, щоб не образити. Іноді вона дозволяла їм приходити до задньої кімнати й сидіти зі мною, аби вони думали, що працюють. Здебільшого то були гарні хлопці, яким просто не пощастило. Найкращим другом тітки Іджі був старий блукач на ім’я Смоукі Відлюдько. Боже, цій людині можна було довірити життя. Він ніколи не брав чужого.

У цих безробітних є свій кодекс честі. Смоукі розповідав, як один із них упіймався на крадіжці столового срібла з будинку. Вони вбили його на місці, а срібло повернули власникам. У ті часи нам навіть не доводилося замикати двері. Оці нові, що блукають дорогами й цуплять усе, що погано лежить, зовсім інша порода. Самі ледарі й наркомани, які обкрадуть вас до нитки. Але в тітки Іджі жодної речі не зникло, — він засміявся. — Може, через той дробовик, що вона тримала біля ліжка. Міцною була, як віскі, чи не так, Пеґґі?

— Навіть іще міцніша, — озвалася з кухні Пеґґі.

— Звичайно, здебільшого то була лише бравада, але вона могла добряче дошкулити тим, хто їй не подобався. У неї була давня ворожнеча зі старим священиком баптистської церкви, де викладала мама в недільній школі. Іджі його доводила до шаленства.