Читати книгу - "Мертві квіти"

на газонах пiд тьмяним лiхтарем не хотiли розрiзнятися зовсiм.

Вiн свiдомо викликав уявою «мертвi» квiти. «Дiвчина з суницями». Наступний — вiн. Цiкаво, а що там за причини? Килим за стiльки часу вивчив напам'ять. Кожний вiзерунок, кожен завиток. «Маленький Принц» застиг у радiснiй позi на тлi зоряного неба iз чарiвною паличкою чи то парасолькою у руцi. Так, наче в елементi якогось танцю. I годi було у ближчих вiзерунках вишукати щось схоже на причину смертi. Хлопчик узагалi виглядав щасливим. А що, як смерть його малася не у прямому розумiннi? Стiльки навалилося. Усе притисло наче брилою. Тепер вiд нього пiде «дiвчинка з суницями», яка, виявляється, йому значно дорожча, анiж здавалося одразу. I тодi вiн збожеволiє. I отак стрибатиме по вулицях Галича iз замрiяним обличчям, тримаючи у руцi «чарiвну паличку». А можливо… Хлопчик зображений наче як у стрибку на тлi зоряного неба. Самогубство? А чого не буває, якщо раптом «наїдуть» через аферу з двомастами тисячами євро?

От куди сягнули хворi думки.

Стас заплющив очi i уявив старий килим повнiстю. «Я вiритиму тобi, — хотiлося сказати, — присягаюся. Але збережи цю жiнку. Не забирай її у мене. Зроби так, щоб iз нею нiчого не сталося».

LIV

Кому належить молитися за таких обставин? Боговi? Дияволу? Долi? Старому килиму або ще яким мiстичним силам, якими, за Стасовим переконанням, разило це мiсто? Вiн ладен був усiм нараз.

— Ну, ось як гарно, — коментував Гащак. — Анатомiя прекрасна! Усе наче у книжцi. Станiславе Iвановичу, дуже гарна жiнка зсередини. Зверху не бачив, ви ж мене завчасно не покликали. А зсередини красуня, заздрю. Входимо у живiт!

Нагiрний мовчав, перебуваючи пiд впливом створеної Стасом атмосфери, скупо даючи короткi вказiвки операцiйнiй сестрi. Справдi, навiщо вiн так? Нерви на межі. Пусте. Вибачатися доведеться перед усiма нараз. Аби тiльки швидше скiнчилася операцiя.

— Ч-чорт!

Вигук Нагiрного штрикнув не те що пiд серце — кудись аж-аж… От i воно.

— Чого стоїш? Вiдсмоктувач вмикай! Швидко!

— Так, тиск пiшов донизу, — це вже був анестезiолог. — Женю, дофамiн! Визначайтеся, шановнi! Яка крововтрата?

Крововтрата… Дофамiн… От i приїхали. Так мало статися.

— Повний живiт, — сичав Нагiрний. — Позаматкова, не iнакше. Стасе, кличемо гiнекологiв?

— Так, оперативно. Зупиняйте! — нервував анестезiолог.

Поступово до нього доходив смисл того, що вiдбувається. Позаматкова вагiтнiсть, кровотеча. Язик не повертався додати «всього-на-всього», адже це також не iграшки. Але навiщо ж так лякати! I у нього серце не залiзне!

— Халат! — миттєво обробивши руки, Стас вскочив у операцiйний халат i втиснувся до них. — Серветки! Скальпель! Рамка!

Усе прийшло до несамовитого руху. Гримiло, лiтало, падало…

— Що тиск?

— Сiмдесят на дофамiнi.

Чорти… Доля продовжувала втикати палицi у колеса. Гiмна собачого! Не вийде. Це не «iндiанець» i не «Мурашевичка». Вiд чого-чого, а вiд цього їй не дадуть померти.

— Зараз… Дай затискач. Ще. В'язатися. Ще затискач! Усе — пiдносьте тиск.

Подальша операцiя була справою технiки. Кровотечу зупинено.

— У гробу я бачив такi апендицити! — стогнав Нагiрний. — Треба вчасно визначати, чия хвора i хто лiкуючий! Судили-рядили, а гiнекологу забули показати…

— Нiчого, — заспокоював Стас. — Усе буде гаразд. Отут акуратно шиємо!

— Ну, звiсно — продовжував лити жовч Богдан. — Для себе ж…

Тиск вирiс до норми. Живiт мили на совiсть. Руки давно вже не тремтiли. Ситуацiя, яку вiн спровокував сам, колись мала закiнчитися. Натомiсть починався новий оберт спiралi, яка обплутувала його життя i яку вже стiльки часу марно намагався розплутати. Вона почала маритися ще в операцiйнiй i продовжила вже у палатi, вилазячи до нескiнченостi з нiчного мороку.

«Спiраль» зникла тiльки зранку. Оленка напiвсидiла на високому лiжку з розплющеними очима i дивилася на нього.

— Я що спав?

— Ще й як, — ледь помiтно всмiхнулася вона. — Замучився, бiдний, бiля мене.

— От, зараза… Добре ж я тебе доглядаю. Навiть не зчувся, коли… — не мiг заспокоїтися Стас. — Котра?! Десята?!

— Десята. Менi вже й чаю принесли. Сказали, що можна. Усе ж гаразд? Правда?

— Усе гаразд…

— Телефон твiй дзвонив. Ти навiть не чув.

— Передзвоню потiм, — Стас лише зиркнув на незнайомий номер. — Я швидко.

Нiч як одна секунда! Ще б… Скiльки ж можна!

Телефон так i не дав дiйти до туалету. Знову той самий.

— Алло!

— Станiславе Iвановичу? Мене просили вам зателефонувати.

— А хто це? — не зрозумiв Стас.

— Бiлоус Алла Максимiвна, Iвано-Франкiвськ, друга мiська лiкарня.

Усе-таки велика лiкарня.

— Алло Максимiвно! Дякую, що зателефонували. Василь — мiй однокурсник, а я працюю зараз у Галичi хiрургом…

— Знаю, Василь Миколайович розповiдав. А що ви хотiли, я вас слухаю!

— Алло Максимiвно, у мене кiлька запитань. Тiльки не дивуйтеся, будь ласка. Ви ж пiдпрацьовуєте ще десь, на випуску автомобiлiв, тобто водiїв?

— Так, є у нас фабрика «Молочна країна», молокопродукцiя всiляка…

— А у вас працює водiєм Коваленко Вiктор Петрович?

– Є такий. А чому ви питаєте?

— На розмальованому фургончику?

— Так. А що?

— I вiн щодня працює?

— Щодня. От тiльки…

— Що?

— Сьогоднi немає. Нi його, нi машини. А що сталося?

— Та, схоже, вiн у бiга подався, — задумливо промовив Стас. — Негарнi справи на ньому. Шкода. Утiк. А ви можете зателефонувати менi, якщо раптом з'явиться? Хоча, навряд чи.

Вона пообiцяла не розголошувати про розмову.

От i склався новий фрагмент. Схоже, у Iгоря Каширова був брат-близнюк. Схоже, його iснування тримали у таємницi. От тiльки з якою метою? I що мiг мати покiйний дядько Тарас до iнвалiда з Коломиї?

Оленка лежала iз заплющеними очима, але не спала.

— Як ти?

— Нормально. Не болить. Усе гаразд. Дякую тобi.

Усе. Геть непотрiбнi проблеми. Тепер займатися нею. Не хоче вiдпускати клятий Галич. Тепер щонайменше ще тиждень. Якби не дурний апендицит… Хоча, який же апендицит? Тут зовсiм iншi справи…

— То розкажи як усе пройшло, — наче почувши його думки, попросила Оленка. — Який апендицит був? Лопнув чи нi?

— Може завтра? — запропонував Стас. — Усе нормально. Тiльки мучитиму тебе подробицями. Вiдпочивай.

— Нi, я в нормi. Хочу сьогоднi, — попросила вона. — Щось не так? Я вiдчуваю.

— Усе так, — Стас сiв поруч iз нею. — Просто… це не апендицит. Позаматкова вагiтнiсть. Перервалася сама, тому виникла кровотеча. З усiма проблемами ми упоралися. Скоро ти одужаєш. I дiтей у майбутньому зможеш мати. А на ноги я тебе вже сьогоднi пiднесу. Так заведено.

— Вагiтнiсть… О, Боже…

Якийсь час Оленка лежала мовчки, перетравлюючи почуте, а потiм промовила:

— Стасику, я маю щось тобi розповiсти.

— Ну, цього вже сьогоднi точно не треба. Зараз потрiбно одужувати.

— Нi, я так не зможу. Хочу, щоб ти знав…

— Що менi знати? Я i так усе бачив. Це трапилося ще