Читати книгу - "Країна розваг"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 76
Перейти на сторінку:
тут річ не тільки в ньому. Якби я могла вірити — як мій преподобний батько, — що після смерті за золотою брамою на мене чекатиме Майк, щоб відвести в рай, — то була б інша розмова. Але я не вірю. Я мало не надірвалася, так старалася в це вірити, коли ще дитиною була, і не могла. Бог і рай протрималися на чотири роки довше, ніж Зубна фея, та зрештою я зневірилася. Я думаю, там лише пітьма. Ні думок, ні спогадів, ні любові. Лише темрява. Забуття. Ось чому мені так важко змиритися з тим, що з ним відбувається.

— Майк знає, що там щось більше, ніж забуття.

— Що? Чому? Чому ти так думаєш?

«Бо вона була там. Він її бачив і бачив, як вона пішла. Бо вона подякувала. І я знаю, бо я бачив стрічку Аліси, а Том бачив її саму».

— У нього спитай, — сказав я. — Але не сьогодні.

Вона поставила «колу» й уважно подивилася на мене. На губах у неї грала та усмішечка, від якої в кутиках рота з’являлися ямочки.

— Другий раз уже був. Я ж не думаю, що ти зацікавлений у третьому?

Я теж поставив «колу» на тумбочку біля ліжка.

— Ну, правду кажучи…

Вона розкрила обійми.

* * *

Перший раз був ганебним. Другий — хорошим. Третій же… що ж, Бог недаремно любить трійцю.

* * *

Поки Енні вдягалась, я чекав у вітальні. Вниз вона спустилася знову в джинсах і светрі. Я згадав блакитний бюстгальтер під тим светром і, чорт забирай, знову відчув збурення внизу.

— У нас усе добре? — спитала вона.

— Так, але шкода, що не може бути ще краще.

— Мені теж шкода, але краще, ніж тепер, уже не буде. Якщо я тобі подобаюсь так само, як ти мені, ти з цим змиришся. Зможеш?

— Так.

— Добре.

— Скільки ще ви з Майком тут поживете?

— Ти маєш на увазі, якщо будинок сьогодні не знесе вітром?

— Не знесе.

— Тиждень. Сімнадцятого в Майка почнуться огляди в різних лікарів у Чикаґо, я хочу доти облаштуватися. — Вона глибоко вдихнула повітря. — І поговорити з його дідом про відвідини. Треба встановити основоположні правила. Наприклад, жодних розмов про Ісуса.

— Я побачу тебе ще раз перед від’їздом?

— Так. — Вона оповила мене руками й поцілувала. Потім відсторонилася. — Але не так. Це тільки ще більше все заплутає. Я знаю, що ти розумієш.

Я кивнув. Я розумів.

— Деве, а тепер краще йди. І дякую тобі. Це було прекрасно. Найкращий атракціон ми приберегли наостанок, так?

То була правда. І не темний атракціон, а яскравий.

— Хотів би я зробити більше. Для тебе. Для Майка.

— Я теж хотіла б. Але в тому світі, де ми живемо, це нереально. Приходь завтра на вечерю, якщо буря не надто розгуляється. Майк буде щасливий тебе побачити.

Боса, в линялих джинсах, вона була така прекрасна. Я хотів обійняти її, підхопити на руки й віднести у нічим не затьмарене майбутнє.

Та натомість залишив її там, де вона стояла. «У тому світі, де ми живемо, це нереально», — сказала вона і сказала цілком слушно.

Цілком і повністю.

* * *

Десь за сто ярдів далі по Біч-роу, на віддаленому од моря боці двосмугової дороги, було невеличке скупчення крамничок, надто вишуканих, щоб зватися торговельним рядом: бакалія для гурманів, перукарня «Волосся твоєї мрії», аптека, філія Південного трастового фонду і ресторан «Мі Каса», де, поза сумнівом, збиралася, щоб поїсти, еліта Біч-роу. Їдучи назад у Гевенз-Бей, у готель місіс Шопло, я не вшанував ці магазинчики і побіжним поглядом. І це лише зайвий раз підтвердило, що нема в мене того дару, яким володіли Майк Рос і Роззі Ґолд.

* * *

«Лягай спати раніше», — порадив мені Фред Дін, і я послухався. Я лежав на спині, підклавши під голову руки, слухав хвилі, як і впродовж усього літа, і згадував дотик її рук, пружність грудей, смак губ. Та найбільше я думав про її очі й про волосся, яке віялом розсипалося по подушці. Я не кохав її так, як кохав Венді, — кохання такого штибу, сильне й дурне, приходить лише раз. Але я любив її. Любив тоді й люблю досі. За доброту, здебільшого, і за терплячість. Може, в інших молодих людей бували й кращі посвяти в таємниці сексу, але солодшої не було в жодного.

Зрештою я заснув.

* * *

Мене розбудив стук віконниці на вітрі десь унизу. Я взяв з тумбочки наручний годинник і побачив, що була за чверть перша. Я зрозумів, що не засну, поки цей стукіт не припиниться, тому вдягнувся і вже вийшов з дверей, та потім повернувся, щоб узяти з шафи дощовик. Уже внизу я на хвильку зупинився. З великої спальні трохи далі по коридору від вітальні долинало довге гучне хропіння місіс Ш. Жодна віконниця не потривожила б її сон.

Дощовик виявився не потрібним, принаймні на той час, бо дощ ще не почався. Проте вітер дмухав сильний. Напевно, його швидкість уже сягала двадцяти п’яти миль. Тихий невпинний гуркіт прибою переріс у притлумлене ревіння. Я подумав, чи не могли погодні гуру недооцінити Ґільду, подумав про Енні й Майка в домі на березі, й у душу заповз черв’ячок неспокою.

Знайшовши відчинену віконницю, я закріпив її на гачок. Потім пішов у дім, піднявся нагору, роздягнувся і знову ліг. Та цього разу сон не йшов. Віконниця стихла, проте я нічого не міг вдіяти з вітром, що завивав під дахом (і тихо скрикував щоразу, коли налітав на будинок). Так само не міг я вимкнути мозок, що вже почав свою роботу.

«Воно не біле», — подумав я. Для мене ці слова нічого не означали, проте вони хотіли мати значення. Хотіли поєднатися з чимось, що я бачив у парку під час наших денних розваг.

«Над тобою нависла тінь, юначе». Так сказала Роззі Ґолд того дня, коли я з нею познайомився. Мені стало цікаво, чи давно вона працює в «Джойленді» й де працювала до того. Чи була вона карні-від-карні? І яке це мало значення.

«Одне з цих дітей має дар бачення. Котре з них — не знаю».

Зате я тепер знав. Майк бачив Лінду Ґрей. І звільнив її. Як-то кажуть, показав їй двері. Ті, які вона не

1 ... 64 65 66 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна розваг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Країна розваг"