Читати книгу - "Країна розваг"

в змозі була відшукати сама. Інакше за що вона могла йому дякувати?

Я заплющив очі й побачив Фреда у тирі, незрівнянного в костюмі й циліндрі фокусника. Побачив, як Лейн простягає гвинтівку двадцять другого калібру, прикріплену ланцюгом до стійки.

Енні: «Скільки набоїв?»

Фред: «Десять на обійму. Скільки завгодно, мем. Сьогодні ваш день».

У голові одночасно зіштовхнулося кілька думок, і я широко розплющив очі. Сів у ліжку, слухаючи вітер і збурений прибій. А тоді увімкнув люстру і витяг із шухляди стола теку Ерін. Поки я знову розкладав фотографії на підлозі, серце шалено калатало. Знімки були хороші, а от світло — не дуже. Я вдягнувся вдруге, поклав усе назад у теку і знову зійшов униз.

Люстра висіла над столом для гри у «Скрабл». За ті численні вечори, що їх я провів, зазнаючи нищівних поразок, я дізнався, що світить вона досить яскраво. Від коридору, що вів до кімнат місіс Ш., вітальню відділяли розсувні двері. Я їх зачинив, щоб світло не потурбувало хазяйку. Потім увімкнув люстру, перемістив коробку зі «Скраблом» на телевізор, і розклав на столі свої фото. Сідати не хотів — надто був збуджений. Натомість схилився над столом, перетасовуючи фотографії. Та щойно зібрався зробити це втретє, як рука нерухомо застигла. Я побачив. Побачив його. У суді цього доказу, звісно, не прийняли б, але для мене він був достатнім. Коліна підігнулися, і я врешті-решт сів.

Зненацька задзеленчав телефон — той, з якого я так часто дзвонив батькові, завжди занотовуючи час і тривалість дзвінка на аркуші правди для гостей. Та тільки у вітряній тиші раннього ранку той дзвінок більше нагадував пронизливий крик. Я кинувся до апарата й зняв трубку до того, як він задзвенів знову.

— А-а-ал… — от і все, що я зміг з себе видушити. На більше не спромігся — надто сильно гупало в грудях серце.

— Це ти, — сказав голос на тому кінці дроту, веселий і приємно здивований водночас. — А я думав, що відповість твоя хазяйка. Вже й історійку про екстрений випадок у сім’ї приготував.

Я спробував заговорити. Не зміг.

— Девіне? — Піддражнюючи. Радісно. — Ти там?

— Я… секунду.

Я притис слухавку до грудей, водночас думаючи (дивовижно, як працює мозок в умовах раптового стресу) про те, чи не чує він на тому кінці, як стукає в мене серце. На своєму кінці я слухав, чи не прокинулася місіс Шопло. І почув притишений звук її постійного хропіння. Добре, що я зачинив двері у вітальню, а ще краще — що в неї в спальні не було паралельного телефону. Знову приклавши слухавку до вуха, я сказав:

— Чого вам треба? Навіщо дзвоните?

— Девіне, я думаю, ти знаєш… а навіть якщо ні, запізно вже, чи не так?

— Ви теж екстрасенс? — Прозвучало це тупо, але мозок і рот у мене тепер працювали немов на окремих лініях.

— Ні, то Роззі, — відповів він. — Наша Мадам Фортуна. — І розсміявся. Голос у нього звучав спокійно, але я сумнівався, що це справді так. Убивці не дзвонять посеред ночі, якщо вони спокійні. Особливо, якщо точно не знають, хто зніме слухавку.

«Але в нього є минуле, — подумав я. — Цей тип — бойскаут, він божевільний, але завжди підготовлений. Узяти, наприклад, татуювання. Саме воно впадає в око, коли дивишся на фотографії. Не лице. Не бейсболка».

— Я знав, що ти там задумав, — сказав він. — Знав ще до того, як дівчисько привезло тобі теку. Ту, з фотографіями. І сьогодні… з гарненькою мамцею і малим інвалідом… ти розказав їм, Девіне? Вони допомагали тобі?

— Вони нічого не знають.

На будинок налетів порив вітру. У слухавці теж зашуміло… неначе він був надворі.

— Цікаво, чи можна тобі вірити.

— Можна. Цілковито. — Погляд затримався на фотографіях. Татуйований з рукою на сідниці Лінди Ґрей. Татуйований допомагає їй прицілитися в тирі.

Лейн: «Покажіть нам Енні Оуклі, Енні».

Фред: «Надзвичайно!»

Татуйований у рибокепці й темних окулярах та з пісочно-світлою еспаньйолкою. Татуювання з пташкою на руці було видно, бо сирицеві рукавички лишалися у задній кишені, поки вони з Ліндою Ґрей були в «Домі жаху». Поки він не вбив її в темряві.

— Цікаво, — повторив він. — Ти, Девіне, сьогодні провів у тому великому старому будинку достатньо часу. Ви розмовляли про знімки, які тобі привезла Кук, чи ти просто її трахав? А може, й те, й те робили. Та мамуська — ласий шматочок.

— Вони нічого не знають, — повторив я тихо, не відводячи погляду від зачинених дверей вітальні. Я все боявся, що вони от-от відчиняться й на порозі постане місіс Ш., в нічній сорочці, з примарно-білим від крему обличчям. — Так само, як і я. Тобто я нічого не можу довести.

— Може, й ні, але це справа часу. Дзвінок назад не дзеленчить. Знаєш цей старий вислів?

— Так, звісно. — Того вислову я не знав, але тієї миті я ладен був погодитися з ним, навіть якби він сказав, що Боббі Райдел (артист, який щороку виступав у «Джойленді») — президент Сполучених Штатів.

— Ось що ти зробиш. Ти приїдеш у «Джойленд», і ми обговоримо це віч-на-віч. Як мужик з мужиком.

— Навіщо це мені? Це був би божевільний вчинок, якщо ви той, про кого я…

— Та ти чудово знаєш, що я той. — У голосі чулися нотки нетерпіння. — І я знаю: якщо ти підеш у поліцію, вони з’ясують, що я прийшов на роботу в «Джойленд» десь через місяць після того, як убили Лінду Ґрей. Потім мене пов’яжуть з шоу Велмана і «Сазерн стар ем’юзмент», і все, гру буде програно.

— То чому б мені не подзвонити в поліцію просто зараз?

— А знаєш, де я? — У голос закрадався гнів. Ні — злоба. — Знаєш, де я тепер, ти, малий діставучий сучий син?

— Мабуть, у «Джойленді». В адміністрації.

— А от і ні. У торговельному центрі на Біч-роу. У тому, куди багаті сучки ходять купувати свою макробіотику. Такі багаті сучки, як твоя подружка.

Немов чийсь холодний палець почав свій рух згори вниз — дуже повільний рух — по хребту від моєї потилиці до куприка. Я промовчав.

— Біля аптеки є таксофон. Не будка, але нічого, бо дощ не почався ще. Просто вітряно. Отут я і стою.