Читати книгу - "Яса. Том 2"

довго розмовляли того вечора, і я залишився в селі до неділі, щоб висповідатися в такого доброго та розумного батюшки, бо давно не сповідався. Я розповів йому все: й про томління власної душі, і про тривоги, які ходять у мені, а також про те, що світ мене вабить, а я його не знаю, і не знаю отчого краю, хотів би йому допомогти, та не відаю як, і про життя своє розповів: про старців, про Ориську, про розбійників. Отець Ферапонт відпустив мені гріхи, а вечірньої години повів розмову про ті негаразди в краї, які тривожать мене, про світ, і ваби його, про світло й тьму, і про нас, рабів Божих, які мають жити правдою, шукати стежки прямі, тернами не зарослії. З нами ділив розмову й трапезу церковний староста Онисько Кошарний, ми сиділи за вкопаним у землю столиком на лавицях, у чашках парував чай, запарений липовим цвітом, і стояла миска з медом у вощині, й пахло спілими грушами та материнкою. За велінням отця Ферапонта челядниця виставила також карафку з вином та маленькі чарочки, але до них ніхто не доторкнувся.

Я не п’ю, батюшка також, а староста сказав, що вживає щось міцніше й більшими чарками.

— Вір у Бога. В людей не вір, серед них правди немає, — сказав Кошарний, похукавши на полив’яну чашку з чаєм.

— Але живемо серед людей… — м’яко заперечив я.

Кошарний шапкою витер піт на обличчі, прилизав рукою густого, ледь тронутого сивиною, стриженого в кружок чуба.

— Серед людей… Які то люди? Остервився народ.

Отець Ферапонт визволяв бджолу, яка застряла в меду, й не міг визволити. Я підставив кінчика ножа, і бджола легко полізла по ньому. Отець Ферапонт сказав:

— Звичаї псуються скрізь. По всьму світу. Але в людину треба вірити. Бог сотворив нас для віри. Вона, звичайно, вельми підточена нині. Війна найперше тому виною. Без віри ж ми — як трава. На траву ллють помиї — і вона росте ще краще. Я вірю, що війна скінчиться, і ми станемо самі собою, і інші народи нас заповажають. Ми думаємо про зло та добро так само, як і вони, й шануємо все те, що шанують вони. Найперше — працю. Наш народ надзвичайно працьовитий і вчених людей у нас багато.

— І що з тієї вченості? — хмукнув Кошарний. — А невчені нас тнуть.

— Може, через те, що вченого люду у нас багато, але немає одного пророка?

Отець Ферапонт подивився на мене з цікавістю.

— Наш народ ніколи не зітхнув на повні груди, — понуро мовив Кошарний. — Ніхто не показав йому цілі великої, не просвітив його й не повів до тієї цілі. Через те й не відаємо, чи є в нього щось попереду, чи тільки могили, які розкажуть, які ми були й скільки пролили намарне крові.

— Жодної зірки, жодного промінчика, жодної таловини? — повторював я те, що сказав отець Кошарний, тільки іншими словами. — Тоді що лишається нам? Спасатися. В цьому смисл? Але ж інші й спасаються, й роблять ще щось на землі… Тільки на своєму полі ми вільні.

— Не богохульствуй, — підвів оклецькуватого пальця Кошарний. Його червоне від засмаги, вітрів і випитого чаю обличчя було строге, але добре.

— З Божою поміччю роблять, — пояснив я, а сам подумав, що все те, що я почув тут, мені давно відомо, ми перетираємо язиками суху позолоту слів і нічого не робимо, й не знаємо, звідки має повіяти свіжий вітер. Єдино, можливо, щось знають на Січі, там люди щось роблять, і мені потрібно подаватися туди. Напередодні я довідався, що гетьман Самойлович і князь Ромодановський знову оступили Чигирин, взяли Корсунь, а скурати Чигирин не змогли, клалося до війни великої, братовбивчої, і тоді з Січі вийшов кошовий Сірко, та пішов до Дорошенка, і взяв з нього присягу на мир, та забрав його санджаки, а деякі одіслав у Москву. Кортіло мені побачити ті санджаки, — адже то символи краю мого, мого роду — народу, — а також кортіло побачити отамана та погомоніти з ним. Чи він і розумом здіймається так високо, як шаблею? Чи косить при самій землі?

Ми довго гомоніли того вечора в саду, й на кінець бесіди церковний староста Кошарний запропонував мені стати в поміч їхньому вчителеві. Я подякував і відказав, що хочу ще поваласатися по світу, хочу пошукати правди, й тоді Кошарний трохи покепкував з мене. «Гай — гай, — похитав головою… — Не такі мудрагелі ходили, та поверталися з порожніми руками. Шукати нема чого, все знайдено, а те, чого не знайшли одні, не знайдуть і інші». Я ж знову відказав, що шукаю тільки для себе, хочу просвітити й прояснити власну душу, щоб далі жити в спокої та істині. Тоді піди на Афон та в Єрусалим, пораяв Кошарний. Я сказав, що у вірі міцний і шукаю не божих істин, а людських, хочу знати, чому все так постало в моєму краї, і що нас чекає попереду, і яка є суть життя людського, чи є її одміни серед народів, і яка суть народу мого.

Отець Ферапонт сказав, що вона, та суть, наперед визначена Богом, племена й народи сотворив Бог, і вони рівні перед ним і між собою, отож і люди всі рівні.

— Як, і басурмани? — запитав Кошарний.

Отець Ферапонт довгенько перебирав волосся в бороді, а тоді відказав:

— Так. І басурмани. Вони теж люди.

Кошарний же мовив, що, може, без глибоких істин і легше жити на світі, бо без них душа легка, як полова, а з ними важка, неначе міх з зерном, а зерно завше хочуть украсти. Великі істини, як і справжня любов, важкі для людини, бо вона вболіває, мучиться, а якщо втрачає їх, то й розбивається. Ми весь час кудись ідемо, казав він, нас веде розум, він хитрий і метикований, хоче перехитрувати світ, а світ простий і нелукавий, якщо розум перехитрує його, він перехитрує і себе. Я подивував, Кошарний був мудріший, ніж видався мені напочатку. По тому була довга суперечка й балачка про басурманів, і ми розійшлися, коли зайнялася вечірня зоря.

Наступного дня Кошарний та ще декілька господарів знову запрошували мене за навчателя до своїх дітей, давали кашу й грошей тридцять золотих, спокуса була велика, одначе я відмовився. Я вирушив з села, і на самому виході з нього, там, де над дорогою стоїть криниця для проїжджих з коритцем, видовбаним з дуба, зустрівся мені віз, а довкола нього кінна варта з козаків, — вони, либонь,