Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

винятком тих, що пов'язані з їжею та ниттям, — то крамниця стояла і досі відчинена, хоча робочий день уже давно скінчився. Містер Бамбл постукав ціпком по прилавку. На стукіт ніхто не озивався. Але маленька вітальня за скляними дверима була освітлена, і він вирішив зазирнути туди. Те, що він побачив за шибкою, неабияк здивувало його.

Стіл був застелений скатертиною; на ньому видніли хліб і масло, тарілки і склянки, кухоль пива і пляшка вина. На чільному місці, недбало розвалившись у кріслі й перекинувши ноги через бильце, сидів містер Ной Клейпол. В одній руці він тримав складаний ніж, а в другій — величезний кусень хліба з маслом. Шарлотта, стоячи поряд, діставала з барильця й розкривала устриці, які містер Клейпол ковтав з поблажливим виглядом, але водночас і з дивовижною пожадливістю. Червоніший, ніж звичайно, ніс цього юного джентльмена і примружене праве око свідчили про те, що він напідпитку, симптоми ці підтверджувала і та ненажерливість, з якою він поглинав устриці і яку можна було пояснити лише тим, що він високо цінував їхню властивість прохолодою своєю втамовувати пекучий жар у нутрощах.

— А ось іще одна, Ною, любчику, — дивись, яка гарненька й жирненька! — примовляла Шарлотта. — З'їж її, зроби ласку. Ще тільки оцю з'їси — і край.

— Чудова річ — устриця! — зауважив Ной, проковтнувши її. — Шкода тільки, що як з'їси їх багато, починає нудити, правда, Шарлотто?

— Так, це просто неподобство, — погодилася Шарлотта.

— Атож, атож, — покивав головою містер Клейпол. — А ти хіба не любиш устриць?

— Та не дуже, — відповіла Шарлотта. — Мені приємніше дивитися, як ти їх їси, аніж їсти самій, любчику.

— Дивина! — замислено мовив Ной. — Буває ж таке!

— З'їж іще одну, — попросила Шарлотта. — Оцю, глянь, яка красуня, яка ніжненька!

— Ні, більше не подужаю, — сказав Ной. — Шкода. Краще ходи-но сюди, Шарлотто, я тебе поцілую.

— Що?! — загорлав містер Бамбл, вдираючись до кімнати. — Ану повтори, що ти сказав!

Шарлотта вереснула й затулила обличчя фартушком, а містер Клейпол спромігся тільки опустити ногу на підлогу й закам'янів, нажахано витріщивши п'яні очі на бідла.

— Повтори, що ти сказав, паскуднику зухвалий! — напосідався містер Бамбл. — Як ти смієш казати такі речі? А ти, шелихвістко, як ти смієш підохочувати його? Цілувати її! — обурено вигукнув він. — Тьху!

— Та я ж зовсім не хотів, сер! — заскиглив Ной. — Вона сама весь час лізе до мене цілуватись, проходу мені не дає!

— Ой Ною! — докірливо скрикнула Шарлотта.

— Лізеш, лізеш, лізеш! — закричав Ной. — Вона весь час пристає до мене, містере Бамбл, сер! І підборіддя мені лоскоче, їй-богу, сер, і в усякі такі способи підкочується до мене!

— Цить! — суворо гримнув містер Бамбл. — Марш до кухні, дівчино. А ти, Ною, замкни крамницю, і щоб мені анічичирк, поки хазяїн не повернеться додому. А коли повернеться, скажеш йому, що містер Бамбл велів завтра вранці по сніданні приставити труну для старої богаділки. Второпав? Цілуватись! — вигукнув він знову, здіймаючи руки до неба. — Цей простолюд, це хамове поріддя в нашій парафії просто погрузло в розпусті і свинстві! Якщо парламент найближчим часом не вживе заходів проти цієї мерзоти, наша країна загине і доброчесність нашого селянства пропаде на віки вічні! — Проказавши це, бідл з величним і похмурим виглядом залишив поховальний заклад.

А тепер, коли ми провели бідла мало не до самого дому й подбали про все необхідне для похорону старої богаділки, давайте поцікавимось долею малого Олівера Твіста й подивимося, чи він і досі лежить у канаві, де його покинув Тобі Крекіт.

Розділ XXVIII,

в якому йдеться про Олівера Твіста і розповідається про його дальші пригоди

— Щоб вам вовки перегризли горлянку! — промимрив Сайкс, скрегочучи зубами. — Якби ви мені попались, я б вам показав, ви б у мене порепетували.

Вкладаючи в ці прокльони всю люту злобу своєї відчайдушної вдачі, Сайкс зупинився, поклав пораненого хлопчика собі на коліна й на мить озирнувся на переслідувачів.

У темряві й тумані важко було щось розгледіти, але повітря здригалося від крику людей та гавкоту собак і звідусіль, здавалося, лунало тривожне бамкання дзвонів.

— Стій, заяча твоя душа! — гукнув грабіжник навздогін Тобі Крекіту, який на своїх довгих ногах уже добряче його випередив. — Стій!

Після другого наказу Тобі зупинився мов укопаний, подумавши, що пістолетна куля може його наздогнати, а а Сайксом зараз жарти погані.

— Допоможи нести хлопця! — крикнув Сайкс, нетерпляче махаючи рукою своєму спільникові. — Назад, чуєш!

Тобі вдав, ніби повертається, але ноги самі відмовлялися нести його назад, тож він не так ішов, як тупцяв на місці і захеканим голосом белькотів, що вертатись йому аж ніяк не хочеться.

— Швидше! — знову гукнув Сайкс, кладучи Олівера на дно сухої канави й вихопивши з кишені пістолета. — Від мене однаково не вшиєшся!

В цю мить гамір почувся зовсім близько. Сайкс знов озирнувся й побачив кількох переслідувачів, які перелазили через хвіртку в огорожі того поля, де він стояв, та двох чи трьох собак попереду.

— Все, каюк, Білле! — крикнув Тобі. — Кидай хлопця й чеши!

З цією прощальною порадою містер Крекіт, воліючи краще загинути від кулі свого друга, аніж потрапити до рук ворогів, — перша можливість була сумнівна, зате друга очевидна, — чимдуж закивав п'ятами.

Сайкс зціпив зуби, озирнувся ще раз, прикрив розпластаного Олівера плащем і побіг понад живоплотом, щоб відвернути увагу переслідувачів від того місця, де лежав хлопець. Там, де цей живопліт перетинався під прямим кутом іншим, Сайкс на мить зупинився, пошпурив геть свій пістолет і, перемахнувши через живопліт, зник.

— Гей, сюди, сюди! — загукав ззаду тремтячий голос. — Пінчере! Нептуне! Назад! До мене!

Собаки, яким ця гонитва, певно, подобалася не більше, ніж їхнім господарям, охоче послухалися. Переслідувачі — а їх було троє — зупинилися неподалік од хвіртки й почали радитися.

— Я пропоную — а втім, ні, я наказую — негайно повертатися додому, — сказав найгладший з-поміж них.

— Усе, що влаштовує містера Джайлза, влаштовує і мене, — мовив другий, нижчий на зріст, але аж ніяк не худенький; обличчя в нього було зовсім бліде, і говорив він дуже чемно, як це часто буває з переляканими людьми.

— З мого боку було б неввічливо не погодитися, — зауважив третій, той, що скликав собак. — Містерові Джайлзу краще знати.

— Авжеж, — підхопив нижчий, — не нам сперечатися з містером Джайлзом. Ні, я знаю своє місце! Хвалити бога, я своє місце знаю.

Правду кажучи, цей чоловічок знав своє місце і взагалі, І зокрема, а те місце, де він саме перебував, було йому явно не до вподоби — говорячи, він