Читати книгу - "Час жити і Час помирати"

А тепер забирайся! Нікого не повинно бути на вулиці! Нас уже помітили. Тут щодо саботажу дуже суворо!

Важких вибухів більше не чути було. Зенітки не вгавали. Гребер побіг через площу назад. Але не до бомбосховища; він сховався у свіжій воронці в кінці площі. В ній щось страшенно смерділо. Він підповз до краю воронки і ліг там, поглядаючи на фабрику. «Тут війна зовсім не така, — думав він. — На фронті кожен повинен турбуватися про себе, а якщо хто-небудь має в своїй роті брата, то й це вже розкіш. Але ж тут у кожного сім’я, і коли стріляють у нього, то стріляють в усю сім’ю. Це подвійна, потрійна, навіть десятикратна війна». Гребер пригадав труп п’ятирічної дівчинки, а потім інші, незліченні трупи, які йому доводилося бачити; він згадав про своїх батьків, Елізабет, і його здавила судома зненависті до тих, хто все це затіяв. Ця зненависть не спинилася на кордонах його країни і не мала нічого спільного ні з ваганнями, ні зі справедливістю.

Почав накрапати дощ. Краплі падали крізь затхле, важке повітря, немов срібний потік сліз. Вони розбризкувалися, і земля від цього ставала темнішою.

Потім прилетіли нові ескадрильї бомбардувальників.

Здавалося, хтось шматує йому груди. Рев моторів перетворився в шалений скрегіт металу, потім на тлі вогненного віяла половина фабрики піднялася в повітря і розсипалася, немовби під землею якийсь титан грався іграшками, підкидаючи їх угору.

Спершу Гребер задивився на вікно, що ставало поперемінно то білим, то жовтим, то зеленим. Потім побіг назад до фабричних воріт.

— Що тобі знов треба? — гримнув черговий. — Хіба ти не бачиш, що нам дісталося!

— Бачу! А куди влучило? В який цех? Де шиють шинелі?

— Шинелі?! Дурниці! Шинельний цех далі.

— Справді? Моя дружина…

— Іди ти зі своєю дружиною в… Всі вони в бомбосховищі. У нас тут сила поранених і вбитих! Дай мені спокій!

— Тоді звідки ж поранені і вбиті, коли всі в бомбосховищі?

— Так це ж інші, чоловіче! З концтабору їх у сховища не ведуть, тобі це ясно? Чи ти думаєш, що для них хтось будуватиме спеціальні бомбосховища?

— Ні,— відповів Гребер. — Цього я не думаю.

— Тож-бо! Нарешті ти порозумнішав. А тепер дай мені спокій! Ти ж старий вояка і не повинен бути таким нервовим. До того ж поки що пронесло. А може, й зовсім.

Гребер задер голову. Долинала тільки зенітна стрілянина.

— Послухай, друже, — сказав він. — Я хочу лише одного. Я хочу знати, чи цілий шинельний цех. Дозволь мені зайти або спитай сам. Хіба ти неодружений?

— Звичайно, одружений. Я ж тобі вже казав. Гадаєш я не потерпаю за свою дружину?

— Тоді довідайся! Зроби це, і з твоєю дружиною напевне все буде гаразд.

Черговий замотав головою.

— Чоловіче, у тебе не всі дома. Чи, може, ти сам господь бог?

Він зайшов у свою будку, потім повернувся.

— Я телефонував. У шинельному все в порядку. Влучило просто в братву з концтабору. Ну, а тепер забирайся геть! Давно одружений?

— П’ять днів.

Черговий раптом ошкірився:

— Чому ж ти зразу не сказав? Це зовсім інша річ.

Гребер пішов назад. «Мені хотілося мати в житті якусь опору, — подумав він. — Але я не знав, що з нею стаєш вдвічі вразливішим».

Все закінчилося. В охопленому вогнем місті пахло пожарищами і смертю. Червоні, зелені, жовті і білі язики зміїлися серед руїн, безшумно здіймалися над дахами в небо, майже ніжно лизали вцілілі фронтони будинків, несміливо і обережно обнімаючи їх, а потім бурхливо вихоплювалися з чорних провалів вікон. Тут і там виднілися снопи вогню, стіни вогню, вихорі вогню, обвуглені трупи, охоплені полум’ям люди, що з криком вибігали з будинків і безтямно бігали довкола, аж поки, знесилені, не падали на землю і повзали, задихаючись, а потім тільки здригалися і хрипіли, сповнюючи повітря запахом горілого м’яса.

— Смолоскипи, — сказав хтось поруч з Гребером. — Їх не можна врятувати. Вони згорять живими. Ця клята начинка запалювальних бомб, розбризкуючись, спалює все — шкіру, м’ясо, кістки.

— А чому її не можна погасити?

— Для цього кожному треба мати окремий вогнегасник, та й то я не певен, що він допоможе. Ця диявольська штука не залишає нічого. Як вони кричать!

— Краще їх попристрілювати, якщо не можна врятувати.

— Вистрели, і тебе повісять як убивцю! Та ще й спробуй влучити, коли вони метушаться, мов божевільні! В тому й уся біда, що вони бігають! На вітрі вогонь розгоряється ще дужче, розумієш? Вони бігають, а вітер роздмухує вогонь, який зразу ж охоплює їх з ніг до голови.

Гребер оглянувся на співрозмовника. Той був у касці, з-під якої виднілися глибоко запалі очі й беззубий рот.

— Ти гадаєш, вони повинні стояти на місці?

— Теоретично це було б краще. Стояти на місці або спробувати погасити вогонь ковдрами чи ще щось. Але в кого ж є напохваті ковдри? Хіба про це думаєш? І хто ж стоятиме на місці, коли діймає вогонь?

— Ніхто. А ти, власне, хто такий? З протиповітряної оборони?

— Дурниці. Я з похоронної бригади. Поранених, ми, звичайно, теж підбираємо, коли трапляються. А ось, і наш транспорт. Нарешті!

Гребер побачив між руїнами підводу, запряжену сивим конем.

— Стривай, Густаве! — гукнув чоловік, з яким Гребер щойно розмовляв. — Ти тут не проїдеш. Ми повиносимо їх. Ноші є?

— Двоє.

Гребер пішов слідом. За цегляною стіною побачив мертвих. «Як на бойні,— подумав він. — Ні, не як на бойні — на бойні існує хоч якийсь порядок; тварин розрубують за правилами, обезкровлюють, вибирають усе зсередини». А тут трупи валялися розтерзані, розчавлені, роздерті, обвуглені, спалені. На них іще висіли клапті одягу: рукав вовняного светра, спідниця в горошок, коричнева штанина з вельвету, бюстгальтер, а в ньому чорні, закривавлені груди. Збоку лежала купа мертвих дітей. Їхнє бомбосховище виявилося ненадійним. Відірвані руки, ступні, розчавлені голови з рештками волосся, повикручувані ноги, а поряд — шкільні портфелі, кошик з мертвим котом, страшенно блідий хлопчик, білий, мов альбінос, без жодних ознак смерті, так наче душа в нього ще жива і він чекає, що в нього хтось удихне життя. Поруч почорнілий від вогню труп, обвуглений, хоч і не дуже, але рівномірно, за винятком однієї ступні, червоної і вкритої пухирями. Тепер важко було впізнати — чоловік це чи жінка; все згоріло. Золота каблучка яскраво світилась на чорному обвугленому пальці.

— Очі,— сказав хтось. — Очі теж згорають!

Трупи були повантажені.

— Ліндо, — промовила якась жінка, ступаючи за ношами. — Ліндо! Ліндо!

Показалося сонце. Мокра від дощу вулиця блищала. Дерева, які вціліли, зеленіли свіжо