Читати книгу - "Шлях Абая"

гудзики, шпори, що побрязкували на лакованих чоботях. Жваві чорні очі не пропускали нічого.

Рахім уже здогадався, що перед ним «вчений Абіш-ага» з аулу Абая, про якого всі діти вже багато чули, але якого не всі ще бачили.

Абдрахману хлопчик дуже сподобався і, нахилившись, він погладив його густе блискуче волосся.

— А хто твій батько, Рахім-тай?

— Ата,— відповів він, і Дармен, розсміявшись, пояснив, що малий — остання дитина Даркембая.

— Нашому Дакену не щастило з дітьми. Всі повмирали малими. Старий дуже відданий йому.

Слова ці збентежили Рахіма, він випручався з рук Дармена, кажучи:

— Дармен-ага, я побіжу скажу батькові про вас!

І він побіг до невеликої закуреної юрти, що стояла посеред бідного аулу.

Абдрахман подивився йому вслід.

— Зайдемо, Дармен. Дакену треба віддати салем раніше, ніж іншим,— сказав він і додав: — У цього старого очі ще зіркі. Мені цікаво, що бачили вони за час нашої розлуки, за чим стежать тепер.

Даркембая вони знайшли біля юрти. Він сидів у затишку на шкурі лошати і, швидко махаючи маленькою сокиркою — шапашотом,— обтісував важку довбню, щоб нею забивати кілки. Видно було, що це для нього не праця, а скоріше приємність. Шапашот у його умілих руках врізався в дерево, як у масло, гладенько й чепурно обтісуючи довбню. Старий тепло відповів на привітання Абдрахмана, не кидаючи роботи. Юнак підсів до нього, з цікавістю дивлячись на точні і плавні рухи його рук, і заговорив так, наче вони розсталися вчора.

— Даке, мені здається, що життя не поскупилося для вас ні здоров’ям, ні силою, адже ж це, мабуть, найкращий його дарунок,— посміхаючись, сказав він.

Даркембай кинув на нього з-під сивих брів дружелюбний погляд і теж усміхнувся:

— Голубе мій Абіш, ти повторив те, про що недавно сказав і твій батько. Тут якось у одного з наших жатаків поламався віз, я вставляв спиці в колесо. Підійшов Абай, подивився і сказав: «Молодець, сила в тебе ще міцна!» І ще сказав мені: «Не піддавайся старості! Вже коли дістав такий дарунок, бережи його». Хороша він людина, добра зичить людям, особливо нам, бідним жатакам…— казав Даркембай, а сам ретельно тесав довбню. Потім він почав розпитувати Абдрахмана: — Вчитися закінчив, Абіш? Зовсім повернувся до аулу чи знову поїдеш далеко?

Той відповів, що зиму він ще вчитиметься, а навесні, мабуть, приїде додому ненадовго, поки не почне військову службу. А де йому доведеться служити, він ще й сам не знає.

— Значить, знову поїдеш. А коли ж тут житимеш? — сказав Даркембай і якийсь час стругав мовчки, явно невдоволений. Потім заговорив: — 3 того, що каже Абай, я зрозумів, що вчитися — справа хороша. Російське навчання просвітлює людину, робить її видющою. І руку її подовжує. Абай і наших жатаківських дітей віддав у науку. Я чув, ті, хто по-російському вчилися, вже людьми стали. Ось син Молдабая — Аніяр, син Муздибая, син киргиза — Омарбек уже осягнули науку і тепер користь приносять. От хоча б Садвокас: зібрав усіх синів жатаків — таких замурзаних, як мій Рахім! — і навчає їх грамоти. Нам, казахам, тямущі люди потрібні. Ось навіть і я, хоч старий, а навчився ремесла і теж комусь став потрібний! — неначе підсміюючись над собою, сказав він, показуючи майже закінчену довбню.

Дармен зважив за потрібне втрутитися.

— Даке, ви добре знаєте, як вас цінують в аулі,— і юнак обернувся до Абдрахмана.— Робота Дакена для жатаків — велика підмога, Абіш. Він і соху, і воза полагодить, зробить і лопату, і косу, і сапу, і сокиру…

— Можу й казан полагодити, і будь-який посуд! — з жартівливою поважністю підхопив Даркембай.

— Словом, став майстром і по дереву, і по металу,— говорив далі Дармен.— Про нього жатаки тепер кажуть: «Жив, жив кінь, а на старість пішов інохіддю!» Та він і сам задоволений, що в ньому виявилися такі здібності. Хоч йому вже сьомий десяток, а, бачиш, сам заробляє собі на життя, та й люди хвалять. Тим-то наш Дакен і каже, що казахам потрібні всякі тямущі люди!

Даркембай слухав його посміхаючись. Незважаючи на різницю у віці, вони звичайно жартували один з одного, як ровесники.

— Е, що там про мене, любий мій! — промовив Даркембай, підморгуючи Абдрахману.— Що я роблю? Якісь дурниці! Вдариш сокиркою — вийдуть сани, постукаєш молоточком— вийде віз. У нас є інші тямущі казахи, оті справді діло роблять. Їхня робота — тріскучі удари по струнах домбри та всілякі «арі-айдай бойдай-талай!»[33].

Дармен і Абіш зареготали.

— Не попадайся йому на язик, Абіш! У цього старого хватка ще міцна! — крізь сміх промовив Дармен, поглядаючи на дядька, який задоволено посміхався.

Але тут Даркембай повернувся до серйозної розмови:

— То добре, що ви вчитесь, а погано, що, навчившись, не повертаєтесь до аулу,— сказав він, звертаючись до Абдрахмана.— От син Молдабая поїхав у Ташкент, служить там. І ти такий саме маєш намір. Ніяк я цього не збагну. Батьки вас навчали, народ вас чекав, як чекають влітку соковитих ягід, а ви доспіли і не хочете принести користі народові. Хочете підніматися самі, дістати чини, при владі стояти. А ви гляньте, як один Абай на всю нашу округу випромінює світло! Та що він! Навіть отой балакун Баймагамбет, який грамоту знає не краще, ніж його кінь, а й той потерся біля Абая — і набрався знань. З ним поговориш — і сам розумнішим стаєш. Коли він ночує в мене і цілий вечір розповідає, що перейняв від Абая, я вгамовую спрагу, неначе до юрти підійшла багатоводна ріка… Одиноке дерево в пустелі завжди сохне, якщо навколо нього не проросте його насіння. Хочете досягти висоти — тягніться до неї разом з усіма паростками, а не поодинці…

Слова Даркембая вразили Абіша. У нього були свої потаємні думки, про які він не говорив навіть з батьком: Абдрахман не раз думав, як би уникнути військової служби, жити в аулі і самому навчати молоде покоління. І тепер слова Даркембая здалися йому голосом самого народу, що справедливо вимагав його допомоги.

До юрти підійшла Жанил з двома відрами молока.

Вона була набагато молодша за Даркембая. Походила вона з роду Бокенші. Коли там помер її перший чоловік, родичі-жатаки радили Даркембаєві одружитися з нею. Всі діти Даркембая від його першої дружини вмирали в ранньому віці. З народженням Рахіма в сім’ї встановилося повне й спокійне щастя. Жанил була саме тією людиною, яка була потрібна Даркембаю в наступаючій старості. Вона щиро поважала його, піклувалася про нього. Даркембай, якого Абай називав раніше сумним стариком, за останні роки наче помолодшав. Працьовитий взагалі, тепер він