Читати книгу - "Ворошиловград"

бліде, погляд неспокійний та невпевнений. Сигарета ледь помітно тремтіла в пальцях, — Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе тут може тримати?

— Ну як що? — відповіла вона подумавши. — Завжди є речі, котрі нас тримають.

— Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому Дні?

— Ні, — призналась вона, — немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.

— Як це?

— Мені важко пояснити, — призналась Тамара, — краще поїхали додому.

Я не був тут від часу, коли поминали її маму.

А пам'ятаючи, чим тоді все закінчилось, переступив поріг її помешкання з певним сум'яттям. Але Тамара заклопотано ходила кімнатами, не звертаючи на мене уваги, тож сум'яття швидко минулось, натомість з'явилась упевненість і якась дивна меланхолія, пов'язана, очевидно, з солодкими спогадами та щемкими передчуттями. Хоча, совістив я сам себе, які солодкі спогади? Все ж таки хоронили хай не відомо чию, але маму. Загалом, совістив я себе далі, подякуй їй, що приїхала за тобою й забрала з цього монголо-татарського гнізда розпусти, що піклується про тебе, що не здала тебе правоохоронним органам та організованому криміналу. Пересидь спокійно пару днів, доки все з'ясується, і з чистою совістю повертайся до своїх бензоколонок. Головне — не травмуй її згадками про маму й не обіцяй одружуватись.

— Послухай, Гєра, — вивела вона мене з роздумів, — я пішла, ти лишаєшся на господарстві. Нікому не відчиняй, до телефону не підходь, до вікон краще теж.

— Почекай, — не зрозумів я, — ти куди?

— У мене справи, Германе, — відповіла Тамара. — Ти ж не думав, що я буду сидіти тут із тобою цілий день?

— Та ні, — відповів я ображено. — Іди, звісно. Коли тебе чекати?

— Навіщо мене чекати?

— Ну, двері ж я маю тобі відчинити.

— У мене є ключ, — сухо промовила Тамара. — Так що не чекай. Буду пізно.

— Ну, і що мені тут робити? — запитав я.

— Книги почитай, — сказала Тамара. — Дитячі.

*

У вітальні стояла шафа з книгами. Була їх тут велика кількість, серед них справді багато дитячих, з печатками заводської бібліотеки, переважно сповнені старих запахів збірники казок та наукової фантастики, оповіді про піонерів-героїв та історичні романи. Іноді в книгах траплялись закладки у вигляді засушених квітів чи давніх привітальних листівок, іноді сторінки були вирвані, іноді на полях було намальовано олівцями дивні візерунки та похмурі пентаграми. Жодна з книг, утім, мене не зацікавила, я потовкся коло полиць і раптом побачив унизу, в кутку, складені журнали, фамплатівки і великих розмірів пухкий фотоальбом. Взяв його до рук. Більшість фотокарток були акуратно наклеєні, проте для цілого стосу місця в альбомі вже не було, тож їх просто вклали на першу сторінку. З альбомом у руках я перейшов до спальні. Тут під стіною стояла велика розкладена канапа, на ній лежало з десяток пухких подушок та валиків.

На стіні висів китайський синтетичний килим, на якому зображено було сцену китайського народного чаювання.

Щось знайоме було в постатях, що сиділи довкруж чаю, десь я бачив ці обличчя, щось вони мені говорили. Двоє чоловіків передавали один одному блюдця, з яких підіймалася густа пара, а по центру, між ними, напівлежала на подушках вагітна жінка, уважно слідкуючи за їхніми рухами. В глибині виднілись юрти, схожі на туристичні намети, біля юрт тяглись угору дими від багать, поєднуючи землю з небесами, а між димів ходили ситі коров'ячі череди, вишукуючи траву й виношуючи в собі молоко, ніби гірку правду.

Я впав на ліжко й розгорнув альбом.

*

Піймані, мов птахи в сіті, вмілими руками, фіксовані навченим оком, вони дивились на мене застигло й уважно, не знаючи, чого від мене чекати. Чоловіки й жінки, діти й старі, студенти, військові, робітники, випускниці в білих фартушках, померлі в домовинах, із сріблом, покладеним на очі, немовлята з улюбленими іграшками — вони чекали, коли хтось почне вдивлятись у їхні кольорові та чорно-білі зіниці, пробуючи вирахувати, що їх тримало поміж собою, що їх поєднувало, чим вони жили й чому померли.

Знімки, що лежали окремо, зібрані були, вочевидь, випадково — зображені на них обличчя виглядали незнайомими й чужими, я знаю такі світлини, вони завжди збираються окремою купою, їх ніхто не хоче вміщати до родинних альбомів, хоча й викидати їх зазвичай не наважуються, можливо, тому, що викидати зображення живих людей взагалі не дуже добре, тож їх, ці подаровані, чи переслані поштою, чи зроблені аматорами невідомо для чого фотокартки просто лишають лежати поміж купи собі подібних, нікому не потрібних зображень мало кому відомих людей. Я переглянув їх неуважно і відразу ж відклав убік.

Натомість решта світлин були укладені ретельно й дбайливо, відтворюючи історію Тамариної родини та до певної міри означуючи її майбутнє. На перших, давніх фотокарточках, переважно чорно-білих, у деяких місцях надтріснутих, десь подряпаних і списаних чорнилом, зображено було якісь шалені південні пейзажі, білосніжні шапки гірських вершин, черепицю на дахах, високі вікна й кам'яні стіни, биті дороги та іншу екзотику, поміж якої стояли впевнені в собі чоловіки й сповнені гідності юні дівчата зі смоляним волоссям й білими зубами. Вони дивились на мене, хто похмуро, хто всміхнено, хто напружено, а хто легко й неуважно. Я намагався вирізнити в їхніх обличчях риси Тамари, але Тамара була зовсім іншою, чимось вона відрізнялась від цього гірського населення, можливо, втомленим виразом очей, можливо — сонцезахисними окулярами.

Хоча були це, поза сумнівом, близькі їй люди, якось вони були з нею пов'язані, щось їх тримало разом, і я намагався розгледіти ці непомітні на перший погляд дрібниці, які б могли видати таємницю їхньої дивної родини, уважно приглядався до одягу, до підписів і дат, розглядав широкі бульвари, якими прогулювались молоді жінки з пишними зачісками, й гарячі набережні з застиглими на морському тлі чоловіками в старомодних плавках, старі радянські легковики й смішні дитячі іграшки, заводські прохідні, університетські аудиторії, шкільні коридори, вагонні купе й кімнати, наповнені веселими обличчями, котрі дивились в об'єктиви фотокамер, зазираючи по той бік часу.

На знімках, датованих серединою шістдесятих, з'явилось дві дівчинки, на перший погляд, схожих між собою, проте насправді зовсім неподібних — старша мала серйозний зосереджений погляд чорних очей і якийсь химерний медальйон на шиї, молодша весь час дивилась кудись убік, не звертаючи жодної уваги на фотографа, і мала на голові неоковирні стрічки, які робили її смішною, хоча й більш жіночною. Я відразу впізнав Тамару з Тамілою. Навколо них, за їхніми спинами, збоку чи десь угорі завжди товклись дорослі