Читати книгу - "Віннету ІІ"

сидів Білий Бобер у товаристві двох найбільш прославлених воїнів племені. У зав’язаному вузлом волоссі вождя стриміла три орлиних пера, на ньому були мокасини, чорні блискучі штани, жилет і куртку з колись світлої тканини. З-за пояса стирчав старий крем’яний пістолет, на землі коло нього лежала дубельтівка. У повітрі витав запах смаженої конини. В одній руці вождь тримав шматок м’яса, в другій — ніж. Неподалік від нього било з землі джерело. Ми ще не встигли зійти з коней, а нас уже оточили колом воїни команчів, серед натовпу я побачив і кілька білих облич. Наших коней відразу забрали геть. Оскільки Вірна Смерть не виявив через це ознак занепокоєння, я теж вирішив, що ніякої небезпеки в цьому немає.

Білий Бобер перервав вечерю і підвівся. Вождь підійшов до вестмена, подав йому руку, як це заведено в білих, і серйозним, але приязним тоном промовив:

— Мій брат Коша-Певе потішив нас своїм прибуттям. Сини команчів не сподівалися на швидку зустріч. Ми вітаємо тебе і запрошуємо взяти участь у поході на собак-апачів.

Він говорив, змішуючи англійські слова та мову команчів, щоб ми теж зрозуміли суть розмови. Вірна Смерть відповів:

— Мудрий Маніту знає, якими шляхами вести своїх дітей. Щасливий той, хто на кожному з цих шляхів зустрічає друга, якому може довіритися. Ойо-Колс викурить люльку миру з моїми друзями?

— Друзі Коша-Певе — мої друзі. Кого любить він, того люблю і я. Нехай твої друзі сядуть зі мною і вдихнуть миру з люльки вождя команчів.

Вірна Смерть сів до вогню, ми за ним. Червоношкірі стояли довкола нас мовчазні й нерухомі, як статуї. Я намагався розгледіти обличчя білих, але в непевному світлі багаття було неможливо розрізнити їхні риси. Ойо-Колс зняв із шиї люльку, набив її кіннікінніком і закурив, починаючи знайомий мені ритуал. Тільки зараз я остаточно переконався, що небезпека нам не загрожує.

Ватажок загону, з яким ми прибули до табору команчів, уже встиг доповісти Білому Боброві, за яких обставин він зустрів нас в «Естансії-дель-Кабальєро». Тепер старий вождь просив Вірну Смерть, щоб і він розповів, як це сталося. Вестмен представив усе так, що ні нам, ні сеньйорові Атанасіо не можна було ні в чому дорікнути.

Білий Бобер уважно вислухав розповідь, замислився, а потім вимовив:

— Я вірю моєму братові, бо не можу знайти в його словах неправди. І все ж у мене залишилися сумніви, бо не маю причин не вірити й тому блідолицьому, який повідомив нам, де ховається поранений апач. Він знав, що за брехню заплатить життям, а отже, йому не варто було обманювати синів команчів. Тому я думаю, що один із вас помиляється.

Білий Бобер виявився хитруном, і Вірній Смерті тепер слід бути обережним. А якщо вождю спаде на думку ще раз послати загін в «Естансію-дель-Кабальєро»? Необхідно негайно щось вигадати, щоб схилити команча на наш бік.

Очікуючи на повернення мисливців. Національний парк Ґлейшер (Монтана), 1912 рік. Фото Роланда Ріда.

— Так, один із нас помиляється, але не я, а той білий, — майже не замислюючись, відповів вестмен. — Мій червоношкірий брат знає, що немає людини, здатної обдурити мене.

— Це справді так. Кажи, мій білий брате.

— Спочатку я лише скажу, що вождя команчів обдурили.

— Хто? — коротко запитав Білий Бобер з грізним виглядом.

— Мені здається, ті білі, яких ти прийняв у свій загін.

— Те, що здається тобі, ще не доводить їхньої провини. Якщо вони збрехали, на них чекає смерть, хоч я й викурив із ними люльку миру.

— То ти не просто потиснув їм руки на знак довіри, а й викурив із ними люльку миру?! Якби я був тоді з тобою, то зумів би тебе утримати від хибного кроку. Але ти хочеш, щоб я довів їхню провину. Скажи мені, ти став на бік президента Хуареса?

Білий Бобер зневажливо махнув рукою.

— Хуарес забув звичаї червоношкірих, він живе в будинку з каміння й наслідує блідолицих. Я зневажаю його. Воїни команчів виступили на боці великого Наполеона, а за це отримали від нього ковдри, рушниці, коней, і тепер можуть відібрати життя у собак-апачів. Блідолиці, з якими я викурив люльку миру, — друзі Наполеона.

— Блідолиці, з якими ти викурив люльку миру, — брехуни. Вони прибули до Мексики, щоб служити Хуаресу, і мої товариші можуть підтвердити мої слова. Згадай, кому допомагає великий білий батько у Вашингтоні.

— Він допомагає Хуаресові.

— Чи знаєш ти, що по той бік кордону в загони збираються білі воїни, щоб переправитися до Мексики і підтримати Хуареса? У Ла-Ґранж живе блідолиций на ім’я Кортéсіо. Я побував у його будинку, і він сказав мені, що набирає армію для Хуареса. Це можуть підтвердити мої супутники, вони сусіди Кортéсіо. Повторюю: люди, з якими ти викурив люльку миру, — брехуни, вони добровільно пішли на службу до Хуареса. Ти прийняв у себе друзів твого ворога.

Очі вождя грізно блиснули, обличчя його немов скам’яніло. Він спробував щось сказати, але Вірна Смерть продовжував:

— Дозволь мені договорити! Блідолиці солдати Хуареса зупинилися в асьєнді сеньйора Атанасіо, друга Наполеона. Того дня він приймав у себе в будинку відомого вождя французів, людину похилого віку та слабкого здоров’я. Якби блідолиці побачили його, то вбили б. Щоб урятувати його від смерті, сеньйор Атанасіо вирішив видати його за Інду-Нішо. Старого поклали в ліжко і пофарбували йому обличчя.

Вождь команчів здивовано підняв брови. Він вірив у слова Вірної Смерті, але з обережності все ж запитав:

— Чому вождя французів видали за Інду-Нішо?

— Аби переконати блідолицих, що старий — їм не ворог. Апачі ж, як відомо, підтримують Хуареса. А оскільки той француз такий самий старий, як Інду-Нішо, і волосся його таке ж біле від прожитих зим,