Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

232
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 130
Перейти на сторінку:
речі, які його вражали, і ті, які не вражали. Те, що він зараз бачив перед собою, було дуже гарно передано, дуже професійно, вкладено багато праці, але... Йому бракувало потрібного слова... все це — начебто неживе. Але нарешті він зрозумів, в чому справа: все це не по-справжньому! Ось. Він знав, про що йдеться, бо він був одним з тих солдатів. Він знав, що так уявляють війну ті, які на ній не були. Все це — дуже щедро, упевнено, покликане вразити. Але якось занадто показово. Він — людина скромна. А тут кожна риса — перебільшена, здавалося, що все це зображено епітетами. Він знову гортає сторінки. Ось Франція оплакує героїв (молода заплакана дів­чина тримає в обіймах мертвого солдата). А потім Сирота задумався над жертовністю (маленький хлопчик сидить, щока підперта рукою, а його сни, чи то думки, ніби зображені поруч: лежить помираючий солдат, однією рукою він тримається за рану, а другою тягнеться до дитини...). Дуже просто для того, хто не розуміється, це вражає. Щоб повірити — треба побачити. А ось Півень стоїть на німецькій касці (о Боже, він піднявся на своїх шпорах, дзьоб спрямований до неба, а пір’я, пір’я...).

Альбертові все це зовсім не подобалося — так, що йому аж мову відібрало. Він спрямував погляд на Едуарда, що милував поглядом свої малюнки. Так дивляться на дітей, якими пишаєшся навіть тоді, коли вони незугарні, бо ти цього не помічаєш. Причиною суму Альберта (навіть якщо він і не розумів цього зараз) було те, що бідний Едуард на цій війні втратив усе — навіть свій талант.

— Але... — почав було він.

Бо нарешті треба було щось сказати.

— А чому статуї?

Едуард порився у кінці альбома, вийняв звідти вирізки з преси. Вибрав одну, на якій жирними лініями було підкреслено: «тут, як і всюди, у містах і селах, у школах і навіть на вокзалах — всі хочуть мати власний пам’ятник загиблим...».

Вирізка була з газети «Ест Републікен». Є ще й інші. Альберт саме їх роздивлявся. Він ще не зрозумів логіки. Це були списки загиблих з одного села, з одного загону. Ось тут — відзначення пам’яті, тут військові урочистості, запис. Зрештою, все було пов’язане з меморіалами.

— Добре! — сказав він, хоча уявлення не мав, про що йдеться.

Тоді Едуард пальцем ткнув у калькуляцію, яку він зробив у кутику сторінки:

«30 000 пам’ятників × 10 000 франків = 300 мільйонів франків».

На цей раз Альберт зрозумів краще, бо йшлося про гроші. Йшлося про капітал. Він навіть не уявляв, що з такими грошима можна робити. Його уява вдарилася об цифру, як муха об шибку.

Едуард взяв з рук Альберта зошит і показав йому останню сторінку.


«Сувенір Патріотик». Виготовлення стел, пам’ятників і скульптури. На честь загиблих героїв та переможної Франції. Каталог.


— Хочеш продавати надгробні пам’ятники?

Ну, нарешті! Едуард зрадів від його висновку. Він ляснув себе по сідницях, видаючи горловий звук, який невідомо звідки долинав і ні на що не був подібним, але чути його було неприємно.

Альберт не дуже розумів, як можна прагнути виробляти пам’ятники. Але число у триста мільйонів франків починало пробивати собі шлях в його уяві. Це мало би означати: «будинок» (такий, як, наприклад, у Перікурів), «лімузин» і навіть «палац»... Він почервонів від того, що подумав «жінки» (маленька служниця із приголомшливою посмішкою постала перед очима). Коли маєш гроші, інстинктивно думаєш, що з ними мають з’явитися і жінки.

Він прочитав кілька наступних рядків. Це була реклама, написана буквами, наче надрукованими маленьким шрифтом (хоча насправді вони були вправно написані від руки).


«...ВАМ ХОЧЕТЬСЯ ЗБЕРЕГТИ НАЗАВЖДИ ПАМ’ЯТЬ ПРО ГЕРОЇВ ВАШОГО МІСТА ЧИ СЕЛА, ЯКІ СВОЇМИ ГРУДЬМИ ЗАХИЩАЛИ ВАС ПРОТИ ОКУПАНТА?»


— Усе це дуже добре, — сказав Альберт, — мені навіть здається, що це чудова ідея...

Тепер він краще розумів, чому малюнки так його розчарували. Вони були спрямовані на те, щоб висловити колективне почуття, сподобатися широкій публіці, яка потребує емоцій, хоче бачити героїзм.

Трохи далі: «...Звести монумент, достойний вашого краю та ваших героїв, яких ви таким чином поставите в приклад прийдешнім поколінням. Запропоновані зразки можуть бути виконані залежно від ваших ресурсів: у мармурі, граніті, бронзі, в камені та штучному граніті з гальвано-бронзовим покриттям».

— Ця твоя затія трохи складна до виконання... — продов­жив Альберт. — Насамперед тому, що малювати монументи недостатньо для того, щоб їх продавати. А ще, якщо ти їх уже продаєш, то мав би і виготовляти! А на це потрібні гроші, персонал, завод, сировина...

Він сам дивувався, задумуючись над тим, що означає створити ливарний цех.

— ...а крім того, їх треба перевозити, встановлювати... Треба дуже багато грошей!

Отак завжди все сходиться на грошах. Навіть дуже підприємливі люди не можуть вдовольнитися лише своєю енергією. Альберт тепло посміхнувся і поплескав друга по коліну.

— Добре, слухай, давай обдумаємо це. Це чудово, що ти хочеш повернутися до роботи. Але, може, треба взятися за щось інше? Бо пам’ятники — це складно! Але не слухай це все, головне — що ти знову відчув тягу до життя, правда ж?

Ні, Едуард стиснув кулак і замахав ним у повітрі так, ніби начищав взуття. Послання зрозуміле: ні, треба негайно приступати!

— Ну, гаразд, — сказав Альберт, — ти починаєш мізкувати!

На іншій сторінці великого зошита Едуард нашвидкуруч написав: «300 пам’ятників!» Він перекреслив 300 і написав: «400!» Який ентузіазм! А потім додав: «400 × 7000 фран­ків = 3 мільйони!»

Він точно схибнувся, — жодного сумніву... Він не тільки хотів узятися за неможливий проект, але ще й прагнув зробити все негайно, терміново. Добре, три мільйони — у принципі, Альберт не має нічого проти.

1 ... 64 65 66 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До побачення там, нагорі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "До побачення там, нагорі"