Читати книгу - "Брама"

Простягнувши руку, Клара стисла мою ногу.

— Не переживай. Як справи взагалі?

— А, добре. Вечірка мені сподобалась. Однак я тебе там не пам’ятаю.

Клара стенула плечима:

— Я запізнилася. До речі, мене не запрошували.

Я нічого не сказав, бо знав, що Клара та Шері недолюблюють одна одну, либонь, через мене. Клара, читаючи мої думки, промовила:

— Мені завжди було байдуже до Скорпіонів, особливо таких невігласів із величезною щелепою. Від них ніколи не почуєш чогось інтелектуального чи душевного.

І, щоправда, додала:

— Але вона досить смілива. Це слід визнати.

— Не думаю, що зараз я готовий до суперечки, — сказав я.

— Робе, це не суперечка.

Клара нахилилась, обіймаючи мене за голову. Вона пахла потом і якимсь своїм жіночим запахом; за певних умов, це навіть приємно, але не те, чого мені треба зараз.

— Гей, — спитав я. — А що трапилося з мускусною олійкою?

— Що?

— Маю на увазі, — пояснив я, несподівано зрозумівши, що то правда, — ти певний час користувалася такими парфумами. Це було перше, що я помітив, коли познайомився з тобою.

Я згадав про те, як Френсі Херейра прокоментував запах у Брамі, і зрозумів: я давно вже спостеріг, що Клара пахне гарно.

— Робе, любий, ти намагаєшся розпочати зі мною супе­речку?

— Звичайно, ні. Та мені цікаво, чому ти припинила ними користуватися?

Клара знизала плечима і не відповіла, хоча невдоволений вираз обличчя — теж відповідь. Мені цього було досить, бо я вельми часто говорив, що мені подобаються її парфуми.

— Як просуваються справи із психологом? — запитав я, прагнучи змінити тему.

Утім, це не допомогло. Клара холодно відповіла:

— Мабуть, ти в поганому гуморі, якщо робиш такі зауваження. Думаю, мені час додому.

— Ні, я говорю відверто, — наполягав я. — Мені цікаво, як у тебе йдуть справи.

Вона не відповіла по суті, хоча я знав, що вона записалася до психолога ще кілька тижнів тому. Кожного дня він (точніше, воно: я знав, що Клара обрала робота на компі Корпорації) проводив із Кларою по 2—3 години.

— Непогано, — відсторонено мовила Клара.

— Уже впоралася зі своєю причепливою ідеєю стосовно батька? — запитав я.

Клара відповіла:

— Робе, а тобі ніколи не спадало на думку, що тобі самому не завадила б допомога?

— Кумедно чути це від тебе. Луїза Форенд на днях говорила мені те саме.

— Не смішно. Подумай над цим. Бувай.

Коли Клара пішла, я відкинув голову і заплющив очі. Піти до мозкоправа! Навіщо мені це? Усе, що мені треба, — одна щаслива знахідка, як у Шері… А ще мені… ще мені треба набратися сміливості для наступної подорожі. Та, як на мене, така сміливість є дефіцитом.

Час спливав (чи я сам його гаяв). Одним із способів зробити це був похід до музею. Там вже встановили голограму, на якій були показані усі знахідки Шері. Я дивився її двічі чи тричі, просто, щоб дізнатись, який вигляд мають сімнадцять мільйонів п’ятсот п’ятдесят тисяч доларів. Переважно вони скидалися на непотрібний мотлох, але лише в розібраному стані. Там було близько десяти маленьких віял для молитви. Я гадаю, це доводило те, що гічі полюбляли класти кілька витворів мистецтва навіть у комплекти для ремонту шин. Були там також інші речі, як-от хрестуваті викрутки з гнучкими стрижнями, торцеві ключі, зроблені з якогось м’якого матеріалу, електричні тестери й ще багато предметів, які ніхто доти не надибував. Коли вони були розкладені поштучно, то мали досить хаотичний вигляд, але зібрані у пласких ящичках, вставлених один в одного, вони здавалися зразково компактними. Сімнадцять мільйонів п’ятсот п’ятдесят тисяч доларів! Якби я був із Шері, то став би одним із пайовиків.

Або одним із трупів.

Я зупинився у Клари і трохи посидів там, але її не було вдома. Зазвичай о такій порі вона нікуди не виходила. Проте, з іншого боку, я часто губив Клару з очей. Вона знайшла собі іншу дитину, щоб доглядати, поки її батьки мали справи. То була маленька чотирирічна чорношкіра дівчинка (а може, й старша чи менша). Вона прибула до Брами разом з батьками. Мати була астрофізиком, а тато — екзобіологом. Я не міг зрозуміти, яке заняття собі знайшла Клара.

Я поплентався назад до своєї оселі. Луїза Форенд визирнула зі своєї кімнати і зайшла за мною.

— Робе, — сказала вона, — ти щось знаєш про велику премію за небезпеку, яку збираються оголосити?

Я посунувся на ліжку, щоб вона теж могла сісти.

— Я? Ні. А звідки?

Її бліде мускулисте обличчя здавалося ще більш схвильованим, аніж завжди. І я не знав, чому.

— Можливо, ти щось чув, від того-таки Дена Мєчнікова. Я знаю, що ви з ним добре спілкуєтеся, і бачила, як він розмовляв із Кларою в аудиторії.

Я не відповів, бо не знав, що казати.

— Ходять чутки, ніби скоро готується науковий рейс, доволі страхітливий. Я хотіла б записатись.

Я обійняв її.

— Що трапилося, Луїзо?

— Віллу помістили у список мертвих.

Луїза заплакала.

Я обійняв