Читати книгу - "Життєві аналогії"

Ті, що гналися за ними, всі вже поодставали, і тільки троє завзятих неслися на них, щось галдячи по-своєму. Бачить Джума-Галі, що не втекти йому, вже близько чує погоню за собою, а все надія не вмирає в нього в душі, все поганяє він коня... Тільки спотикається вже кінь Його... тяжко дихає... Балумбай оглянувся... І бачить Балумбай, що погоні за ними тільки троє, і бачить, що ті, наспіху, тільки нагайки вхопили з собою, і бачить, що багато всякої зброї висить у нього біля сідла, бачить це він, а все поганяє свого коня, все лупцює його по боках...

От спіткнувся кінь Джума-Галі, трохи не впав... Забилось серце в Джума-Галі, але тільки що виправилась коняка, як свиснула петля, що захопив з собою один з киргизів, обвився аркан біля шиї,— і Джума-Галі гепнувся з коня на землю... Падаючи, бачив, як Балумбай все поганяв свого коня... А Джума-Галін кінь підбіг ще трішки і, не чуючи більше їздця на собі, став, важко дишачи й хитаючись...

Під'їхали киргизи, зіскочили з коней, і з дикою злістю, безмилосердно почали бити нагайками Джума-Галі. Били вони його по голові, били по животі, топтали ногами, і тільки тоді вже опам'ятались, коли він неживий, не дишачи, простягся перед ними... Тоді вони рішили, що він умер, пожалкували, що не довелося взяти його в неволю; потім полаялись, дорікаючи один одному. Один каже: «ти вбив», а другий каже: «ти вбив». Тут під'їхали ще киргизи, покричали, помахали руками й поїхали назад додому, зоставивши Джума-Галі серед степу, збитого в один кривавий шматок м'яса.

І лежав він так, не дишачи, а сонце пишно сходило над степом, золотило небеса, заганяючи зірки спати, і скоро, піднявшись, почало немилосердно палити голого Джума-Галі. Все вище й вище підіймалось воно, розпалюючи пісок; відкілясь взялись мухи і повзаючи по закритих очах, по виду, шукали крови собі. Високо в небі стояв орел наче роздумуючи — летіти, чи не летіти йому на це падло. А Джума-Галі все лежав і лежав, а сонце все дужче й дужче пекло його...

Балумбай прискакав до аулу під вечір, розказав все батькові, Фатімі... Фатіма з призирством подивилася на свого чоловіка. Бекмембет насупився, і тільки Каліпа й не чула й не розуміла нічого: все сина свого обіймала...

І сказав Бекмембет:

— Не ждав я Й не думав, що мій син кине товариша в біді.

Сказав і, повернувшися, відійшов геть.

Заговорило щось в серці в Балумбая. Щось чуже заповзло йому в душу від докірливого погляду Фатіми,— і він, змінивши коня та взявши де-кілька «теленгутів» (челяди) з собою, виїхав з аулу.

Джума-Галі знайшли в тім же стані. Синій-синій лежав він серед степу, запеклася кров на тілі, груди не підіймалися більше, і очі не дивилися в небеса...

Здавило щось серце Балумбаєві, сльоза блиснула на очах... Зліз він з коня й журно-журно стояв над своїм побратимом, дивився на його рани...

Але ось один зі старих киргизів підійшов до Джума-Галі, притулив вухо до його грудей і сказав, устаючи; «Живий буде»...

— Живий, — прошепотів Балумбай, і радістю наповнилось його серце. Він наказав беріжно везти Джума-Галі до аулу, а сам поїхав уперед, щоб зробити там потрібний розпорядок.

Довго ходила Фатіма до Джума-Галі, поки він видужав; довго приходив до його кибитки киргизький «бакси», ворожбит по-нашому: все обкладав його якимись травами та стрибав біля нього, завиваючи. А коли Джума-Галі зовсім видужав, його ждала невимовна радість: Балумбай зрікся Фатіми. У киргизів легко розвестися: варт тільки при «мулі» (піп киргизький) тричі сказати: «талак койдим» (себто: «я дав розвід») і більш нічого. Так і зробив Балумбай. Віддав Фатіму Джума-Галі, а сам узяв собі другу жінку і став зовсім іншою людиною, бо ніхто вже потім не чув від нього лайки, не бачив бійки й злого діла. Тихо стало тепер в Бекмембетових аулах, і він сам, старий Бекмембет, утішається онуками.

Не дурно сказано: «добром усе переможеш»[46].

У сні, в останньому, ранковому сні стояв я сьогодні на горі, по той бік світу, з важницею в руках, і важив світ.

Сумно вертався я з товариської принципіяльної балаканини додому і йшов площею. Там постановили недавно балаган, увесь обвішаний розмальованими фігурами всіляких звірей, птиць, гадів, — то був звіринець. На великих полотнищах порозписувані були й укротителі в акробатичних убраннях, що вкладали кучеряві голови в пащі хижих, з кривавими очима левів; гієни й шакали, що прострибували крізь вогняні обручі; вовки спали разом з вівцями; лисиці носили на носі курей,— все таке надзвичайне, що може своєю надзвичайністю зробити вражіння на безпосереднього глядача. Обіч висіла картина охоти на тигра; якісь дивовижні араби зчепилися з тигром, кров лилася. Звір встромився пащею в груди білому коневі й повис на ньому, а араби в білих бурнусах цілились і стріляли з рушниць. Далі йшла охота на лева, на