Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

особняка вже стояв найнятий простий візок, запряжений двома чорними, насупленими волами. У ніздрях у них висіли товсті кручені кільця з червоної міді.

Леві замкнув двері кімнати, попередивши, що для пробудження сплячої йому потрібні цілковита тиша й невтручання.

Пані Сабіна лежала спляча, однак жива. Леві доторкнувся до її руки.

Під тонкою, майже прозорою шкірою билася блакитна жилка.

— Жива! — прошепотів він. — Але дихає рідко.

Леві миттю підняв Сабіну з постелі, поклав її, немов ляльку, на синьо-білий перський килим, згорнув так, що з килима стирчала тільки її голова, й відчинив вікно. Акуратно, за допомогою Маріци, пані Сабіна була перенесена через вікно у двір, а потім — до візка. Сабіну присипали віхтями старого сіна.

Леві вискочив з вікна, натрапивши на дерево, спустився й сів у візок. Візник рушив уперед. Незабаром вони вже покинули левині пагорби й прямували в напрямку до нових кордонів Османської імперії, на Поділля.

Маріца мовчки дивилася їм вслід. Вона придумає, що пояснити…

29. …І прийшли вони до джерела… Таємниці лісничого Якуба

«Немає країни, де євреї займалися б стільки містикою, чортовинням, талісманами, заклинанням духів, як у Польщі».

З єврейських хронік XVII століття

Раббі Нехемія Коен, сказавши одного разу, що його народ — це народ розбрату, на жаль, анітрошки не перебільшував. Ще три століття тому єврейський Львів поділився на дві ворогуючі громади — міську й передміську. Міські євреї належали королю Речі Посполитої, їхні свободи захищались привілеями. Євреї з передмістя, наприклад, Краківського, про це могли тільки мріяти й пробувати назбирати грошей, щоб як не самі, то хоча б їхні діти або онуки викупили собі дозвіл жити в місті.

У двох громад усе було порізно: власні рабини, свої меламеди й різники. Хліб вони купували також неоднаковий, і воду брали кожен зі своєї криниці. Об’єднував їх лише цвинтар. Небіжчиків, які при житті ніколи один одному не сказали доброго слова, або й билися, доводилося ховати в одній землі.

Ера розкриття Месії обіцяла припинити ці чвари. Шабтай Цві проголосив настання «кібуц галуйот» — об’єднання всіх єврейських громад, де б вони не перебували.

Але нічого не змінилося, навпаки, стало ще гірше. Чвари, що почалися в останній чверті XVII століття, зачаївшись, тривали майже усе наступне століття, ставши чимсь на кшталт неоголошеної цивільної війни.

Лінія розколу проходила вже не тільки по тому, до якої громади, міської чи передміської ти належиш, але й чи визнаєш або відкидаєш месіанство Шабтая Цві. Через зайшлого турецького єврея Азіз Мухаммеда, дервіша Бекташі, діти залишали дім з батьківськими прокльонами, розривались заручини й скасовувались угоди, доньки втрачали віно, а сини — спадок.

Чоловік, що ніколи не був у Левиному місті, але послав туди свого названого брата Леві Михаеля, проповідував єдність єврейського народу.

У рідному Ізмірі, де вихідці з Іспанії й Португалії ворогували з романіотами[40], що оселились раніше, Шабтай Цві навмисно молився один день у синагозі «Португалія», іншого — у синагозі іспанських євреїв, а на третій — у найстарішій, романіотській. І ось він, хто навчав єдності розрізнених, став мимоволі винуватцем конфлікту…

Та ще й якого! Якщо раніше ці чвари вважалися суто єврейською справою, то тепер у них виявилися вплутаними усі. Сабатіанці не обмежувалися суботньою проповіддю в синагогах. Вони скандалили в мечетях Осяйної Порти, у польських костелах і вірменських храмах, караїмських кенасах і грецьких церквах. На це в них були підстави: відновлення юдаїзму в дні приходу Машіаха мало на увазі відновлення всіх релігій.

Якщо смикати коріння старого дерева, гіллю теж перепаде, — повчали єретики. В атмосфері невгаваючих чвар сабатіанська містика залишалася притулком для тих, хто розумів, третім шляхом, про який ніде не написано, але це ще не означає, начебто його не існує.

Єресь Шабтая Цві не ухвалювали, як ухвалюють неофіти нову релігію.

У неї йшли, поринали з головою, тікали, не озираючись, спалюючи за собою всі мости, як спалив їх Шабтай, спускаючись по сходах рано-вранці 16 вересня 1666 року.

Таким адептом сабатіанства став Якуб, лісничий шляхтичів Сенявських, що, як ви пам’ятаєте, врятував пораненого пана Ґжеґожа у своїй далекій хатині. Спершу його життя було одноманітним: сирота Хмельниччини, вигодуваний на гроші єврейської громади, невчений і жебрак, після бар-міцви найнявся стерегти угіддя багатіїв. Скромний хлопець, він попросив лише чоботи й зміну одежі раз у рік та трохи харчів. Зате справжнє, сховане від непосвячених друге життя Якуба, вражало: він — глава розкольників-сабатіанців Поділля. Якуб — сполучна ланка між «шлу-хим» Шабтая Цві в Східній Європі й Османської імперії.

У своїх майстерних руках, що потемніли й розтріскались від лугів та кислот, Якуб тримав таємні нитки управління. Він передавав громадам гроші, книги й амулети, привезені зі Стамбула, Салонік, Ізміру, Каїра та інших місць. Навіть