Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

задрижав і майже несвідомо, безвільно, почав проказувати: …Велике Королівство вона пізнає як власне. Зцілить народ, землю зцілить. Пізнає кожен куточок Арджани. За два літа до Звільнення там настане в її житті переміна. Своїх батьків звитягу…

— Годі! — обірвав його Урґх, і його губи всміхнулися з тріумфальною жорстокістю. — Решта цих дурниць мене не цікавить. Буду, ти був бовдуром. А я ж велів тобі думати! Це ти мав бути спритний і мудрий, така була твоя робота. Ти добре знаєш, що я сам вмію лише меч у руках тримати. А однак це не ти, мій найвірніший і найхитріший слуга, але він, мій син, оцей розтелепа, зрозумів, де і що треба шукати! Я розсилав вояків по всій країні — шукати вітра в полі, ми переслідували Чарівниць там, де їх зовсім не було, а мій синаш…

…Урґх замовк і стусонув Айока по спині так, що той мало не впав.

— Я пишаюся своїм сином! — зареготав, наче грім загримів, Урґх. — І подумаю про якусь винагороду для нього! А тепер, Буду, склич моїх найкращих людей і вигадай, як добратись до серця Арджани так, щоб вас не пожерли ті змії…

— Вони взимку сплять, володарю, і зовсім не страшні…

— Тоді відразу вирушаємо у ті кляті нетрі! Я сам стану на чолі війська! Приготуй гармати й арбалети!

— Пане, — шепнув Буду, — даруй, але цей план — величезна помилка. Якщо та Істота справді перебуває в Арджані, то вона не сама, а з Чарівницею. Це очевидно з Пісні, бо ж і я її знаю, хоча, либонь, пропустив певні важливі речі. Твоє військо наробить такого галасу, що перш ніж ви підійдете до Палацу Королів, ці істоти будуть вже далеко. А щось мені підказує, що коли ми і маємо їх шукати, то лише там.

— З усього їхнього Палацу Королів тепер тільки руїни залишились. Руїни і бур’яни!

— Цього ми не знаємо напевно, володарю. Залиш цю справу мені. Дозволь я сам спробую привести до тебе цю Істоту. І хтозна, може, також Чарівницю.

— Цього разу Чарівниця менш важлива, — буркнув Урґх. — Але пам’ятай, Буду, що це твій останній шанс. Я дам тобі все, що захочеш, але ти маєш привести до мене Істоту з Пісні. Скільки ти хочеш вояків?

— Вояки, пане, нехай лише оточать нетрі і не заходять у них. І нехай будуть тихо… — відповів Буду, випростовуючи на повен зріст своє покручене тіло. Айок, про якого забули, стояв як вкопаний у кутку, похнюпивши голову. По його обличчі котились сльози. Сльози розпачу і страху. Розпачу — бо він убив те, що було його єдиною любов’ю. Він убив Пісню Єдину — її найслабшу і в той же час найважливішу частку. Вказав дорогу до серця Чарів, що мали народитись. Хлопець побивався над самим собою і своїм безсиллям. Це з безсилля він зрадив Пісню. Саме він, той, хто її відкрив і захоплювався нею. Той, хто відчував себе Піснею.

— …згадай-но Містечко, пане, — далі торочив Буду. — 3 тобою були найхоробріші лицарі, твоя гвардія, а Чарівниця і так втекла разом із хлопчиськом. Не здивуюсь, якщо це він — та Істота, про яку співається у Пісні. Я тобі вже про це казав.

— То як ти хочеш діяти? — обірвав його Урґх.

— Твоїм воякам там немає чого робити, нехай вони тільки оточать стіною всю Арджану і не здіймають галасу. А я візьму десяток, не більше, найкращих воїнів, що вміють пересуватись тихо й нечутно, як коти. Підемо вночі, щоб нас не було видно на снігу, й прихопимо сіті. Бо тільки в сіть, і то в дуже густу, можна спіймати справжню Чарівницю й ту Істоту, що з нею разом. Навіть якщо Чарівниця у густих сітях перетвориться на мишу чи птаха, то все одно не втече. Але якщо вдасться, то Чарівниці взагалі не будемо чіпати, а тільки оте щось із Пісні. На щастя, взимку по нетрях можна ходити. Ми проберемось до Палацу Королів, зачаїмось там, і будемо чекати доти, доки Істота з Пісні або і вона, і Чарівниця не потраплять нам у руки.

— Бажаю тобі, Буду, щоб це сталося якнайшвидше, — мовив Урґх. — Але коли щось зіпсуєш… Горе тобі!

Буду затрусився весь і замотав головою:

— Присягаюся, пане, що цього разу все вдасться. Я це відчуваю. Не забувай про те, що я знаю: твій кінець — це мій кінець. Тож я все зроблю… все!..

Айок, на якого вже ніхто не звертав уваги, вислизнув з батьківських покоїв і забився у найдальший закуток Замку.

У нього не було відваги піти у замкову кухню, де можна було відчути тепло й близькість жінок з роду його матері. Він не міг там показатись, бо щойно їх зрадив. І якби мав більше сміливості, позбавив би себе життя.

* * *

Нетрі взимку були зовсім інакші, хоча такі ж гарні. І раптом виявилося, що їх зовсім легко подолати. Досить було спритно пересуватись серед товстих чорних стовбурів дерев, щоб потрапити на другий бік колишнього палацового Майдану і подивитись решту міста, досі не бачену. Саме там містилась колись давня Магічна Академія, яку Дівчина страшенно хотіла побачити.

— Ваша Академія була більша за інші будівлі?