Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

— Менша, — усміхнулась Чарівниця у відповідь. — І на вигляд цілком звичайна. Учениць було небагато. Кілька на рік і все. Іноді їх зовсім не було. Діти, обдаровані магічним даром, нечасто народжуються. З іншого боку, люди зазвичай трактують як чари звичайні, хоча й не відкриті обдарування майже кожної людини. Адже часто можна передбачити майбутнє за логікою послідовних подій, і нічого чарівного у цьому немає. Досить також звичайного вміння добирати рослини, щоб вилікувати когось від важкої хвороби. Так само буває з телепатією. Цим даром наділені не лише Чарівниці…

— З телепатією? — зацікавилася Дівчина. — Я такого слова не знаю. Що це значить?

— Дар передавати думки на віддалі. Його має дуже багато людей, але вони про нього не знають і не розвивають його в собі. Наведу тобі приклад: якщо я про щось дуже інтенсивно думатиму, а ти, навіть коли будеш за багато кілометрів від мене, намагатимешся дослухатись до голосів, які до тебе долинають, до внутрішніх голосів, звісно, то може статись так, що ти почуєш мій голос і те, що я хочу тобі передати. Розумієш? — пояснила Чарівниця. — Цей дар мають звірі, його також мали люди дуже давно, мільйони років тому, ще до того, як вони збудували міста й створили цивілізацію. Коли вони віддалились від Матері-Природи, цей дар ослаб, а шкода. Якби люди й далі уміли спілкуватись телепатично, багатьох нещасть можна було би уникнути.

— Навчи мене телепатії, — попросила Дівчина.

— Цього не вчать. Це відкривають у собі, — усміхнулась до неї Опікунка. — Відкрий це у собі, коли підеш від мене у глибину міста, і спробуй передати мені свої думки. Але не надто швидко: наступні дві-три години я буду дуже зайнята.

Дівчина поволі рушила галереєю до головної брами. Чарівниця якусь мить проводила її поглядом з усе більшим задоволенням. Перебування за стінами Арджани дуже змінило її вихованку. Сталось так, як мало статись. Як мусило статись. Історія величі Великого Королівства, зачарована у цих руїнах, озвалась до уяви та почуттів Дівчини. Ці стіни обдарували її своєю гідністю й гордістю. Тепер вона навіть інакше рухалась, інакше розмовляла. Не як напівдика дитина, що росла в лісі, а як справжня принцеса. Звісно, вона й далі залишалась упертою — навіть тоді, коли помилялась. Але й це мине, бо мури столиці, від яких віє прадавньою мудрістю, дадуть Дівчині і цей урок. Треба ще тільки трохи часу. Небагато. Його є якраз стільки, щоб виправилися вади її характеру.

Ну і П’ята Сестра… Єдина з Сестер, наділена даром помічати й усувати вади з діаманта, на перший погляд, чистого. П’ята Сестра вже за кілька місяців довершить почате. Те, що відшліфує вона, — буде останнє і найважливіше.

Чарівниця відчула полегшення. Надто довго вона жила у постійній напрузі. Вона і її Сестри. Надто часто мусила користуватись магічним даром, вдаючись навіть до магії для найбільш втаємничених. Зараз її дар дуже ослаб. Вчора, наприклад, вона тільки для тренування хотіла пройти через стіну. І їй не вдалося. Це небезпечний знак — не можна ним нехтувати. У будь-яку мить може виявитися, що їй потрібна буде повна Сила. Так що тепер, коли Дівчина пробирається через засніжені Нетрі до руїн Магічної Академії, вона, Чарівниця, ненадовго порине у свій цілющий сон, що посилює магічні дари. У цьому сні її Дух помандрує до Прадавніх Сил, у підземний світ, і нап’ється з життєдайної криниці. Коли він повернеться, Чарівниця знову буде всесильна, так як воно і має бути, якщо ще кілька місяців вона має служити своїй вихованці…

…Буду й десятеро найхоробріших вояків Урґха стояли, причаївшись, за товстими стовбурами дерев біля головної брами столиці. Буду знав, що далі йти не треба і навіть не можна. Палац Королів, напевно, таїв у собі не одну загадку і не один прихований прохід чи закуток. Тому не можна сполохати звірину і загнати її туди, де їй буде легко сховатись. Крім того, Буду боявся цього палацу. Там могли гуляти упирі й тіні королів. Те, що за вісім століть він зберігся у такому чудовому стані, пахло чудом або ж чарами. Це могло бути лише справою Упирів або ж Чарівниць. Палац має лежати в руїнах — як все навколо. А він стоїть — причому майже не поруйнований. Сьогодні Буду побачив його вперше у житті і аж онімів, приголомшений, хоча в око впало лише те, що виднілося з-за головної брами. Помітив також, що і його людей трохи перелякала ця споруда. До руїн ті звикли, бо ж минали їх на своїх дорогах, але ця велична будівля занепокоїла їх. А вони були жахливо забобонні. Відразу почали думати про упирів — зрештою, так само як і Буду. Про упирів королівського роду…

«Як люди, що створили таку красу, могли так безглуздо піддатись варварам із Великих Степів?» — подумав Буду мимоволі, і якусь мить, напівсвідомо, відчув себе гордим, що він належить до такого народу. Зрештою, у нього ніколи не було ілюзій щодо Загарбників, яким він вирішив служити.

«Якби ця величезна імперія Люілів не розвалилась, з якою радістю я би служив цьому родові, — подумав Буду. — Ці варвари мене лякають, але що ж подієш? Тільки з Урґхом у мене є шанс жити в достатку. Я не хочу вмирати з нужди, як мої співвітчизники. А зараз, якщо я приведу Урґхові цінну здобич, то можу сподіватись на неабияку винагороду!»

…а здобич там була. Там, за стінами Палацу, — Буду знав це напевно. Йому підказував не лише інстинкт, а й слух. Хоча він і не розумів, про що мова, але ж ці віддалені звуки не могли бути слуховою галюцинацією. Вочевидь, два голоси. Дві жінки розмовляють.

«Дві жінки, — думав Буду. — Одна старша, голос у неї явно нижчий, і друга дуже молода, її голос співуче вібрує, як у птаха… Але чому дві жінки? Одна Чарівниця, це зрозуміло, бо про це сказано у Пісні. А друга? Невже Істота, про яку йдеться в останніх рядках Пісні, — це Дівчина? А чом би