Читати книгу - "Виконавець"

для мого житла запаху. Що це за запах? Його тут ніколи не було. Опинившись надворі, я зрозумів, що джерело його — не в кімнаті. Запах ішов від мене самого.

Невелика лісопосадка починалася відразу за метеостанцією. Я побіг туди і почув, як розчиняється вікно.

— Юрію Михайловичу! — почувся крик. Лаборантка Оля махала мені рукою. — Годі бігати! Працювати хто за вас буде? Звіти…

— Післязавтра побачимося! — прокричав я на ходу, махнувши рукою у відповідь. До кінця моєї терміново взятої відпустки за свій рахунок залишався ще один день.

— Майте совість, Юрію Михайловичу! — почулося здалеку. — Я за вас…

Далі я вже не чув. Погода була суха, тепла, настрій прекрасний. Біглося легко. Пробіжка затяглася надовго, потім була прогулянка, а між ними обід. Виявилося, що в мене непоганий апетит. А ввечері я знову пішов гуляти. Я шукав його. Але пса ніде не було. Я міг спокійно жити, шкода тільки, що відвик від цього.

Та надолужувати було не так уже й важко. Готуючи вечерю, я глянув у газету. Треба ж так випасти з життя! Виявляється, сьогодні київське «Динамо» грає перший весняний матч розіграшу Кубка чемпіонів! Вечерю я відразу покинув. Матч тривав уже десять хвилин. Вчасно я схаменувся. Біди й негаразди забуваються скоро, і я вже від душі розпікав себе за те, що мало не пропустив такого футболу. Але після збудження настало розчарування та подив. Ніякого матчу не показували. Я перемикав канали і обурено сопів. Напевно, перенесли час трансляції. А так схотілося раптом гарного футболу! І сівши вже за вечерю, я не витримав і смикнувся до телефону. Найзапеклішим з уболівальників, якого я знав, був той самий Григорій.

— Привіт, старий!

— Здоров!

— Як поживаєш?

— Нічого, може бути. А ти-то як? Куди пропав? Як утік з лікарні, то тільки тебе й бачили. Ні, щоб з доктором пляшку коньяку випити для годиться або хоч горілки…

— Ой, старий, якби ти знав, чи до горілки мені було…

— А що таке?

— Та вже нічого, все гаразд. Ти от мені краще скажи, чому футболу не показують? Перенесли, чи що?

— Який ще футбол? — не зрозумів Григорій.

— Ти що, з дуба впав? Як, який? Кубок чемпіонів!

— Ти що, п’яний? Зіграли вже… — в його голосі чулася якась недовіра.

«От чорт, пропустив», — подумав я.

— А хоч як зіграли?

— Нормально, два-один, виграли. Ти що, не чув? Цілий день в усіх новинах показують!

— Як, цілий день? — я не зрозумів. — А коли ж вони грали?

— Вчора, в середу, шостого квітня… — Григорій не міг собі уявити, що я цього не знаю.

А я стояв, зіпершись на стіну, і тер слухавкою лоба, не розуміючи анічогісінького, крім одного — Григорій хотів сказати, що середа, шосте квітня, була не сьогодні, а вчора.

— А що ж тоді сьогодні? — з дурнуватим виглядом запитав я.

— Четвер, сьоме, — відповів він. І додав: — Квітня. Ти що, з запою вийшов?

— Ти впевнений? — перепитав я.

— Знаєш, скільки разів я дату на роботі пишу?

— Ну, добре, — сказав я, — бувай. — І поклав слухавку.

Це якесь безглуздя. Я перемикав з каналу на канал. Передачі збігалися з відповідними у програмі на сьоме квітня. Залишалося тільки здивовано похитати головою. Відразу пригадалася сьогоднішня репліка лаборантки, яка кричала мені з метеостанції, — адже я зрання вже повинен був працювати, а замість цього безтурботно займався оздоровчим бігом. У весь цей жах останніх місяців і особливо днів так вимотав мене! Страшно згадувати. Я бився, мов риба об лід. Неважко було втратити відчуття часу і заплутатися в числах, адже я не дивився до календаря. І раптом мене наче обпекло від однієї згадки. Я дивився в календар! Дивився! Я глянув туди в понеділок, четвертого квітня, збираючись зробити крок відчаю в темряву, просто в лапи монстра, який переслідував мене! Так, я вважав цей день фатальним для себе й подивився на календар. Це було четвертого квітня. Тієї ж ночі мені наснився той дивний сон, що врятував мене. І, прокинувшись зранку п’ятого квітня, я пішов у Надлісне, де в лісі закопав рушницю. Це сталося у вівторок, п’ятого квітня, тобто вчора. А сьогодні ні багато ні мало вже четвер, сьоме квітня! Що це за маячня? Куди поділася ціла доба? Я що — спав майже дві доби? Такого не могло бути. Якщо я не заплутався в числах, то виходило, що, повернувшись з лісу і заснувши приблизно о восьмій годині вечора п’ятого квітня, я прокинувся о другій дня сьомого квітня. Доба і вісімнадцять годин! Невже таке могло статися? Я згадав, що мені доводилося читати про те, як виснажені, тривалий час позбавлені сну люди спали дуже довго, але щоб майже дві доби… Такого, чесно кажучи, не чув. Це було круто. Та разом з тим я прекрасно розумів, яке нервове навантаження довелося витримати моєму організму. Напевно, на межі можливого. То чого ж дивуватися, що він потребував термінового відновлення? Він його дістав. Я почувався на диво свіжим, до того ж мав гарний апетит, адже принаймні півтори доби не їв.

Моє звільнення було реальним, хоча наступні дні я провів у хвилюванні та тривожному очікуванні. Цей стан періодично повертався й повертався до мене. Та переживання виявилися безпідставними. Він не з’явився ні завтра, ні післязавтра, ні за тиждень. І все-таки я чекав і хвилювався, хоча це вже ніщо, порівняно з пережитим раніше. Ніби зник