Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

були вбиті УПА, тому що він відмовив брати участь в акції проти поляків, а потім не виконав наказу бандерівців вбити свою дружину-польку.

Джерело: Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 94.

Залісся, ґміна Колиндяни – село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 2200 мешканців.

У липні 1941 року від рук націоналістів зазнав смерті українець Коростіль, разом з родиною. Він засуджував переслідування поляків як совєтами, так і бандерівцями.

Джерело: S. Rakowski, H. Komański, Powiat Czortków, ч. 1, „Na Rubieży” 1996, № 15, с. 25; Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 94.

Косів, ґміна Косів – село з перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 2400 мешканців.

Українці Федорків та Биндура загинули від рук УПА за те, що відмовилися брати участь у вбивствах поляків.

Джерело: Cz. Blicharski, „Petruniu ne ubywaj mene!”..., с. 93.

Переходи, ґміна Чортків – українське село, в якому мешкало декілька польсько-українських родин.

6 січня 1945 року члени УПА вбили подружжя Дражньовських з дочкою. «Мій батько, – пише син, який уцілів, – був українцем, мати – полькою. [...] батько був греко-католицького визнання і почувався русином [...] Щодо поглядів, то був противником бандерівської ідеології і тому відмовився від будь-якої співпраці з бандерівцями. Як виявилося пізніше, за це поплатився своїм життям».

Джерело: E. Drażniowski, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 1996, № 15, с. 16.

Полівці, ґміна Паушівка – село з перевагою українського населення над польським, та колонія, в якій проживало 600 поляків і 20 євреїв; разом близько 2200 мешканців.

6 липня 1941 року від рук українських націоналістів загинуло 16 євреїв і 9 поляків. За свідченнями Яна Янковського, нападаючі атакували, між іншим, хату Миколи Павловського, кидаючи всередину дві гранати. Родина рятувалася втечею. «Марія (мати з дітьми) швидко перебігла через дорогу до сусіда-українця, Нестора Корчинського (його дружина була полькою). Він, як виявилося, спостерігав за цією подією крізь вікно і коли побачив утікачів, швидко відкрив двері ґанку від сторони саду і їх впустив. Останньою була дівчинка Люся. Нестор Корчинський зауважив, як один з бандерівців за втікачкою кидає гранату. В останню мить він її схопив за руки і затягнув до хати, але граната вибухнула прямо перед дверима і поранила дівчинку в спину. На щастя, поранення було легке, після двох тижнів перебування в лікарні, дівчинка видужала».

Джерело: J. Jankowski, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 1996, № 15, с. 19.

Скородинці, ґміна Бичківці – село зі значною перевагою польського населення над українським, яке налічувало понад 1400 мешканців.

7 липня 1941 року бандерівці схопили 9 поляків і влаштували над ними суд. Вісьмох з них вбили. Врятувався Стефан Бандура, якого під зброєю вели два бандерівці. «Один з них біля мосту зупинився, – згадує Антоніна Ситко, – і спробував запалити цигарку. Другий стояв трохи далі від них. Стефан Бандура пробував йому підпалити цигарку, тоді той сказав: Утікай, Стефане, в кукурудзу, бо ми тебе ведемо на смерть. Я стрілятиму в тебе, але ти цього не бійся. [...] Він скористався цією радою і врятував своє життя».

Про спробу врятувати іншого з арештованих, Томаша Хмелюка, пише його дочка Стефанія. «Батько одягнувся, а що почувався невинним, пішов на цей допит. У той самий час до нашої хати, але іншими дверима, увійшов сусід-українець Людовик Щепанський, який прийшов попередити батька, щоб він не йшов на допит, бо йому загрожує смерть. На жаль, було вже кілька хвилин запізно. [...] Вирок був виконаний цієї ж ночі. [...] Один з українців з Білої закопав останки, і дав нам тільки знати про те, коли до нашої хати приніс взуття батька».

Євгенія Сухорольська описує декілька випадків надавання допомоги її родині українцями. Остережені про планований напад, ночували разом з матір’ю в українця Кобасюка. «Я пам’ятаю, як однієї ночі до його хати постукали бандерівці з вигуком: Відкривай! Сусідка нас з мамою швидко сховала під ткацьким верстатом і накрила мішками. До хати зайшов бандерівець, питаючи, чи нема тут полячків? Вона на те: Ой, паночку, в нас таких нема! Її дочка Ганка вийшла з іншої хати та забрала їх до себе. І так удалося, що нас не шукав бандерівець, обидві ми врятувалися». Авторка згадує також про свого батька, який був схоплений нападаючими під час спроби втечі. «Тато йшов пішки, високий, худий. У той час ішла похоронна процесія, яку вів український піп. Той, коли це побачив, зупинився і сказав: чого ви його ведете, як Ісуса Христа? Соромтеся! Ви бачите, діти його плачуть. Тоді бандерівці сказали батькові: Йди до свого дому, і відпустили його. Піддалися авторитету свого священика. Мабуть, він мав ще жити». Сухорольська розказує також свою подорож до сусіднього села на похорон дядька. «Одна українка, разом з чоловіком, їхали до Білого Потоку і погодилися мене з собою забрати. Коли ми в’їхали до лісу, помітили, що до нас мчали два озброєні бандерівці на конях. Вони затримали сани і поцікавилися, кого везуть і куди їдуть? Українка до одного з них звернулася по імені і відповіла, що ця дівчина – це дочка її сестри. Вони запитали, чи я вмію молитися українською. Я знала декілька слів цієї молитви, але йшло мені не дуже добре. Тоді та українка сказала: „замерзла мені ця дівчина і не може говорити”. Вони їй повірили та дали нам спокій, від’їхали».

Греко-католицький священик, згаданий у декількох свідченнях свідків подій у Скородинцях (згідно Стефанії Курасевич, звався Переволодзький), публічно засуджував акції, спрямовані проти польського населення, він говорив, що самостійну Україну потрібно будувати з Богом. Під кінець 1944 року він став об’єктом нападу УПА і мусив тікати до іншої місцевості.

8 жовтня 1944 року відбувся напад бандерівців. Броніслава Бандура згадує втечу своєї родини і пошуки притулку в українських сусідів, між іншим, у Чорнинських. «Вони нас прийняли і помістили на горищі своєї хати,