Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

— Більшовиків боявся. Він казав: «Вони гірші за чортів. Вони мене вб’ють. Вони, — каже, — всю країну у безвихідь завели — поїзди не ходять, пошти немає, жерти нічого, і з міста всі повтікали…» Звідки йому знати, — він на горі сидить шостий рік…

— Що він там робить, що шукає?

— Ну, хіба він скаже? Тільки я знаю… (У Івана весело, хитро засяяли очі). Золото під землею шукає.

— І знайшов?

— Він-бо? Звичайно, знайшов.

— Дорогу туди, на гору, де сидить Манцев, показати зможеш, коли треба буде?

— Звичайно, зможу. Тільки ви мене, дивіться, не виказуйте, а то він, знаєш, сердитий.

Шельга і Тарашкін надзвичайно уважно слухали оповідь хлопчика. Шельга ще раз пильно оглянув напис у нього на спині. Потім сфотографував його.

— Тепер іди вниз, Тарашкін вимиє тебе милом, лягай, — сказав Шельга. — Не було у тебе нічого: ні батька, ні матері, одне голодне пузо. Тепер усе є, всього по горло, — живи, вчись, рости на здоров’я. Тарашкін тебе наставить на добрий розум, ти його слухай. Прощай. Днів через три побачу Гаріна, доручення твоє передам.

Шельга засміявся, і незабаром ліхтарик його велосипеда, підстрибуючи, майнув за темними заростями.

Блиснули високо над зеленим аеродромом алюмінієві крила, і шестимісний пасажирський літак зник за сніжними хмарами. Гурт проводжаючих постояв, задерши голови до сонцесяйної синяви, де ліниво кружляв стерв’ятник та стригли повітря ластівки, але дюралюмінієвий птах уже летів хтозна-де.

Шестеро пасажирів, сидячи в плетених кріслах, що поскрипували, дивилися на поволі падаючу вниз бузково-зелену землю. Ниточками в’юнилися по ній дороги. Іграшковими — трохи похилими — видавалися гнізда будівель, дзвіниці. Праворуч, удалині, стелилася синява води.

Ковзнула тінь од хмари, ховаючи деталі земної карти. А ось і сама хмара виринула близько внизу.

Припавши до вікон, усі шестеро пасажирів усміхалися дещо вимушено, як люди, що вміють володіти собою. Повітряне пересування було ще новиною. Незважаючи на комфортабельну кабіну, журнали і каталоги, розкидані на відкидних столиках, на видимість безпечного затишку, пасажирам все ж доводилося заспокоювати себе, що, зрештою, повітряне сполучення значно безпечніше, ніж, приміром, пішки переходити вулицю. Звісне діло в повітрі. Зустрінешся з хмарами — пролинеш, тільки запотіють у кабіні вікна, пробарабанить град по дюралюмінію або підстрибне апарат, як на вибоїні, — вхопишся за плетені ручки крісла, вирячивши очі, але сусід уже підморгує, сміється: оце-то вибоїнка!.. Налетить шквал з тих, що за секунду валить щоглу на морському вітрильнику, ламає кермо, змивай човни, людей у бурхливі хвилі, металевий птах — міцний і верткий — гойднеться на крило, завиє моторами і вже вискочив, шугонув на тисячу метрів вище за гніздовину урагану.

Одно слово, не минуло й години, як пасажири в кабіні освоїлись і з порожнечею під ногами, і з хитавицею. Гул мотора заважав розмовляти. Дехто надів на голову навушники з мікрофонними мембранами, і поточилася розмова. Навпроти Шельги сидів худорлявий чоловік років тридцяти п’яти у поношеному пальті і картатій кепці, певно, придбаній для закордонної мандрівки.

У нього було блідувате, з тонкою шкірою обличчя, розумний, нахмурений тендітний профіль, русява борідка, рот стулений спокійно і твердо. Сидів він горблячись, склавши на колінах руки. Шельга усміхнувшись подав йому знак. Чоловік надів навушники. Шельга спитав:

— Ви не вчилися в Ярославлі, в реальному? (Чоловік кивнув). Земляк — я вас пам’ятаю. Ви Хлинов Олексій Семенович? (Нахилив голову). Ви тепер де працюєте?

— У фізичній лабораторії політехнікуму, — пролунав у трубку заглушений гулом мотора, слабкий голос Хлинова.

— У відрядження?

— В Берлін, до Рейхера.

— Секрет?

— Ні. У березні цього року нам стало відомо, що в лабораторії Рейхера здійснено атомний розпад ртуті.

Хлинов обернувся всім обличчям до Шельги — очі зі строгим хвилюванням втупились у співбесідника. Шельга сказав:

— Не розумію — не спеціаліст.

— Роботи ведуться поки що в лабораторіях. До застосування у промисловості ще далеко… Хоча, — Хлинов дивився на кублисті, як сніг, поля хмар, що глибоко внизу застилали землю, — від кабінету фізика до майстерні заводу крок невеликий. Принцип насильного розкладу атома повинен бути простий, надзвичайно простий. Ви знаєте, що таке атом?

— Маленьке щось таке, — Шельга показав пальцями.

— Атом у порівнянні з піщинкою — як піщинка у порівнянні з земною кулею. І все-таки ми вимірюємо атом, обчислюємо швидкість обертання його електронів, його вагу, масу, величину електричного заряду. Ми підбираємося до самісінького серця атома, до його ядра. У ньому весь секрет влади над матерією. Майбутнє людства залежить од того, чи зможемо ми оволодіти ядром атома, частинкою матеріальної енергії, величиною в одну стобільйонну сантиметра.

На висоті двох тисяч метрів над землею Шельга слухав дивовижні речі, чарівніші за казки Шехерезади, але вони не були казкою. У той час, коли діалектика історії привела один клас до винищувальної війни, а другий — до повстання; коли палали міста, і прах, і попіл, і газові хмари клубочилися над нивами й садами; коли сама земля здригалася від гнівних криків придушуваних революцій, і, як у давнину, запрацювали у тюремних підвалах диба і обценьки ката; коли серед ночі в парках почали виростати на деревах химерні плоди з висунутими язиками; коли впали з людини так любенько розцяцьковані ідеалістичні шати, — у це дивовижне і титанічне десятиліття поодинокими світочами горіли чудові уми вчених.

Аероплан знизився над Ковно.[29] Зелене поле, зрошене дощем, швидко помчало назустріч. Апарат прокотився і став. Зіскочив на траву пілот. Пасажири вийшли розім’яти ноги. Закурили цигарки. Шельга осторонь ліг на траву, закинув