Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

руки, і дивно було йому дивитися на далекі хмари з синюватими днищами. Він щойно був там, летів серед снігових легких гір, над блакитними провалами.

Його небесний співбесідник, Хлинов, стояв, легенько горблячись у протертому пальтечку, біля крісла сірого рубчастого птаха. Людина як людина, — навіть кепка з Ленінградодягу.

Шельга розсміявся:

— Здорово все-таки, забавно жити. Хай йому чорт, як здорово!

Коли злетіли з ковенського аеродрому, Шельга сів біля Хлинова і розказав йому, не називаючи нічиїх імен, все, що знав про надзвичайні досліди Гаріна і про те, що ними дуже, певно, зацікавлені за кордоном.

Хлинов спитав, чи бачив Шельга апарат Гаріна.

— Ні. Апарата ніхто ще не бачив.

— Значить, все це — у сфері здогадів та припущень, та ще прикрашених фантазією?

Тоді Шельга розказав про підвал на зруйнованій дачі, про порізані шматки сталі, про ящики з вугільними пірамідками. Хлинов кивав, підтакував:

— Так, так. Пірамідки. Дуже добре. Розумію. Скажіть, коли це не дуже секретно, — ви не про інженера Гаріна розказуєте?

Шельга хвилину мовчав, дивлячись в очі Хлииову.

— Так, — підтвердив він, — про Гаріна. Ви його знаєте?

— Дуже, дуже здібна людина, — Хлинов зморщився, ніби взяв у рот кислого. — Надзвичайна людина. Але — поза наукою. Честолюбець. Цілком ізольована особа. Авантюрист. Цинік. Задатки генія. Надмірний темперамент. Людина з дивовижною фантазією. Але його надзвичайний розум завжди збуджений низькими бажаннями. Він досягне багато чого і закінчить чимось на зразок безпробудного п’янства чи спробує жахнути людство. Геніальній людині більше ніж будь-кому потрібна якнайсуворіша дисципліна. Надто відповідально.

Червонуваті плями знову спалахнули на щоках Хлинова.

— Ясний, дисциплінований розум — величезна святиня, чудо з чудес. На землі — піщинка у всесвіті — людина — всього одна більйонна найменшої величини. І у цієї умоглядної частинки, що живе в середньому шістдесят обертів землі навколо сонця, — розум, який охоплює увесь всесвіт… Щоб осягнути це, ми повинні вдатися до мови вищої математики. Так от, що ви скажете, коли у вас із лабораторії візьмуть який-небудь дорогоцінний мікроскоп і почнуть ним забивати цвяхи? Саме так Гарін поводиться зі своїм генієм. Я знаю — він зробив велике відкриття в галузі передавання на відстань ультрачервоних променів. Ви чули звичайно, про промені смерті Гріндель-Матьюза?[30] Промені смерті виявилися справжнісінькою нісенітницею. Але принцип правильний. Теплові промені температури тисячі градусів спрямовано паралельно — жахливий засіб для руйнування та військової оборони. Весь секрет полягає у тому, щоб послати не розсіюваний промінь. Цього досі ще не було досягнуто. З ваших розповідей, видимо, Гаріну пощастило збудувати такий апарат. Якщо це так, — відкриття дуже значне.

— Мені давно вже здається, — сказав Шельга, — що навколо цього винаходу пахне великою політикою.

Якийсь час Хлинов мовчав, потім у нього спалахнули навіть вуха.

— Знайдіть Гаріна, візьміть його за комір і разом з апаратом поверніть до Радянського Союзу. Апарат не повинен попасти до наших ворогів. Спитайте Гаріна, — усвідомлює він свої обов’язки? Чи він справді паскудник. Тоді дайте йому, чорт його забирай, грошей — скільки він захоче. Або вбийте його…

Шельга звів брови. Хлинов поклав трубку на столик, відкинувся, заплющив очі.

Аероплан плив над зеленими рівними квадратами полів, над прямими смужечками доріг. Удалині, з висоти, мрів між синюватими плямами озер коричневий обрис Берліна.

35

О пів на восьму вранці, як завжди, Роллінг прокинувся на вулиці Сени в ліжку імператора Наполеона. Не розплющуючи очей, витяг з-під подушки носовичок і гучно висякався.

Не зовсім, правда, свіжий, але цілком володіючи думками і волею, він кинув носовичок на килим, сів посеред шовкових подушок і озирнувся. Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого.

Роллінг натиснув кнопку дзвінка, ввійшла покоївка Зої. Роллінг спитав, дивлячись мимо неї:

— Мадам?

Покоївка підвела плечі, почала обертати голову, як сова. Навшпиньках подалася до вбиральні, звідти, уже квапливо, — до гардеробної, грюкнула дверима у ванну і знову ввійшла до спальні. Пальці їй тремтіли по боках мереживного фартушка:

— Мадам ніде немає.

— Каву, — сказав Роллінг.

Він сам налив ванну, сам одягся, сам налив собі кави. В домі в цей час ширилася тиха паніка, — навшпиньках, пошептом. Виходячи з готелю, Роллінг штовхнув ліктем швейцара, котрий злякано кинувся відчиняти двері. Він запізнився в контору на двадцять хвилин.

На бульварі Мальзерб цього ранку пахло порохом. На обличчі секретаря було написано цілковите непротивлення злу. Відвідувачі виходили перекривлені з горіхових дверей.

«У містера Роллінга поганий настрій сьогодні», — повідомляли вони пошепки. Рівно о першій містер Роллінг глянув на стінного годинника і зламав олівець. Зрозуміло, що Зоя Монроз не заїде по нього снідати. Він зволікав до чверті на другу. За ці жахливі чверть години у секретаря в лискучому проділі з’явилося дві сиві волосини. Роллінг поїхав снідати сам до «Гріфона», як завжди.

Хазяїн ресторанчика, мосьє Гріфон, високий на зріст повний чоловік, колишній кухар і власник пивнички, нині — вищий консультант з Великого Мистецтва Смакових Відчуттів і Травлення, зустрів Роллінга героїчним помахом руки. У темно-сірій візитці, з викоханою ассірійською бородою і благородним чолом, мосьє Гріфон стояв посеред невеликого залу свого ресторану, спираючись однією рукою на срібний цоколь особливої споруди, на зразок жертовника, де під опуклою кришкою пріла знаменита смаженя — сідло барана з бобами.

На червоних шкіряних диванах уздовж чотирьох стін за вузькими суцільними столами сиділи постійні відвідувачі — з ділового світу Великих Бульварів, жінок — небагато. Середина залу була порожня, коли не зважати на жертовник. Хазяїн, обертаючи голову, міг бачити процес смакового сприйняття кожного Із своїх