Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

Шістнадцять років ми летіли, Руку. Шістнадцять довгих, самотинних, страшних літ, помалу перетворюючись на обшарпаних, виснажених… зневірених невдах. І все через мене. Ятак і не зумів віднайти дороги до Верхоріччя. — Капітан зкерував погляд у небо — очі його були повні болю. — Я підвів їх, Руку. Підвів мою залогу… моїх друзів…

— Ти зробив усе, що міг, — заперечив Рук.

— Але не зміг знайти шляху, — гірко пожартував Живчик і похитав головою. — Нарешті зосталося нас тільки четверо. Смілоголов, Тарп Волопас, Неруш-Замок і я. Водити небесного корабля без допомоги камінного штурмана і так було нелегко, а з такими рештками залоги про це годі було й думати. Аби продовжити наші пошуки Верхоріччя, малося поповнити залогу. Тож я повернув назад і взяв курс на одне місце, про яке ми чули в селах лісових тролів та в жалюгідних гоблінівських хуторах, де зупинялися під час наших мандрів, — місце, що, як казали, стало маяком надії в мороці Темнолісу, пропонуючи гостинну зустріч змореним і прихисток заблуканим.

— Вільні галявини! — вигукнув Рук. — Ви відвідали Вільні галявини!

— Саме так, — підтвердив Живчик. — Нове Нижнє місто було тоді ще просто купкою світлякових хиж, а села лісових тролів ще тільки-но засновувалися. Але гостинну зустріч ми там і справді знайшли, при Озеро-Приплавівській Академії, де нас зустрів молодий бібліотекар на ім’я Парсимон.

— Парсимон! — схвильовано урвав розмовника Рук. — Він і досі там. Тільки нині він там Великий Господар. Він навчав мене.

— Тоді ти мав мудрого навчителя, юний Руку, — зауважив Живчик. — Я добре пам’ятаю той вечір. Ми якось дотеліпалися до Вільних галявин і причалили до Приплавівської вежі. Подивитися на нас збігалися, мов на яке диво. — Капітан усміхнувся своїм спогадам. — Либонь, молоді бібліотекарі укупі з Парсимоном, який нас привітав, зроду чогось такого, як ми, не бачили. Наша одежа подерлася на шкамаття, а корпус старого бідолашного «Небесного гарцівника» був потовчений та пошрамований, драні вітрила висіли ганчірками. Але ті всі бібліотекарі з’юрмилися довкола нас і витріщалися, пороззявлявши роти, аж поки наперед виступив Парсимон і відрекомендувався.

Він сказав, що, судячи з нашого вигляду, ми потребуємо доброго обіду й відпочинку, а отже, маємо пообідати з ними в їхній їдальні, й щоб він не чув жодних «ні»! Й саме за тим обідом: тушкованою тілдерятиною та сидром з дубових я б лук, як я пригадую, — ми й почули оту жахливу новину і зрозуміли нарешті, чого вони так чудувалися, побачивши нас.

— Що за новину? — запитав Рук.

— Ну, звісно ж, новину про кам’яну хворобу, — пояснив Живчик. — Парсимон розповів мені все про неї. І кораблі Спілки вільних Крамарів, і кораблі небесних піратів падали з неба, мов каменюки, сказав він. І вже понад рік ніхто зі Старого Санктафракса не долітав до Вільних галявин.

Та хвороба поширювалася чи не від заповітреної скелі Нового Санктафракса. Пошесть виявилася вкрай заразною, перекидаючись із корабля на корабель, мов лісова пожежа. Скришиться літай-камінь на одному кораблі — залога йде найматися на другий, переносячи таким робом заразу й на його літай-камінь. «Перший Вік повітроплавання скінчився,» — підбив підсумки Парсимон, і тільки тоді я збагнув усю страшну правду.

Хоча ми прибули на Вільні галявини, бо нам як повітря було потрібне поповнення залоги, тепер уже не випадало брати ще когось на борт, бо всяк міг виявитися заразним. Ми протрималися доти лишень завдяки тому, що так довго поневірялися по найглухіших застумах Темнолісу. Я вискочив із-за столу, хутко видерся на «Небесного гарцівника» і негайно розпустив паруси.

Скоро ми опинилися на безпечній відстані од Вільних галявин, я скликав залогу на пораду і пояснив усім наше становище. Тарп ляснув мене по спині, Смілоголов потис мені руку, а Неруш-Замок мало не потрощив ребер своїми блукай-бурмилячими обіймами. Отже, всі вони зголосилися і далі допомагати мені в моїх пошуках, хай навіть для нас, залоги з чотирьох душ, то була б праця на межі наших сил. Славні, хоробрі хлопці вони… були, — зітхнув він. — Були, бо давно вже лежать у сирій землі…

Тут Живчик надовго змовк, задивившись десь удалину. Нарешті Рук зважився запитати:

— Якась халепа?

Капітанове обличчя посмутніло.

— Фактично — дурничка. Але зі смертельними наслідками. Розумієш, нам потрібен був запас провіанту. Проте ми не важилися заходити до сіл чи осад, аби не заразити свого літай-каменя, і добували, що могли, в самому Темно-лісі: тілдерятину, вепрятину, плоди та корінці, придатні, щоб їх сушити чи заквашувати. А якось за кілька пообідніх годин наш моцак Неруш-Замок примудрився наносити аж двадцять барил води.

Живчик жалібно похитав головою.

— І саме ця вода й стала для нас фатальною, бо нещасний дурило Неруш-Замок — хай упокоїть його Небо! — знехтував найважливіший темноліський закон: ні за що в світі не пий застояної води. Усі двадцять барил Неруш-Замок наповнив зараженою водою… Але провина тут була моя, а не його! — вигукнув Живчик, блискаючи очима. — Я був капітан — мав перевірити, мав знати.

Незабаром усіх нас від тої гнилої води звалила лихоманка. Я протримався на ногах довше за решту, але невдовзі й сам опинився у її страшних лабетах. Я блював, аж здавалося, мені всі нутрощі повивертає. А тоді зомлів. Скільки днів і ночей провалявсь я на чардаку, поки «Небесний гарцівник» дрейфував собі над Темнолісом, — не знаю і ніколи вже не знатиму. Я качався і метався на всі боки, одну хвилину палав як у вогні, другу — весь трусився з лютого холоду, — отак шалено тіпала мене пропасниця!

Рук співчутливо кивав головою: він спізнав на своїй шкурі, якою жахливою буває переміжна пропасниця.

— Уже світало, коли я нарешті оклигав. Сиджу долі, а голова крутиться, мов на похмілля, в животі бурчить. У повітрі в’ються холодні, вологі пасма туману. Мряка липне до одежі, до волосся, до шкіри, вкриває всю поверхню «Небесного гарцівника» тонким шаром слизоти. Насилу зіп’явшись на ноги, я роззирнувся довкола.

Дерев під нами вже не було, натомість слалася кам’яна пустка. То був неозорий брудно-сірий простір, поколотий глибокими тріщинами на широкі пласкі плити. Я відразу впізнав, куди мене