Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

— ану ж колись доведеться повідомити про те, що прогнали його самого, а, з другого боку, щоб висловитися в’їдливіше, коли він розповідав про когось іншого, — казав: «Я чув, що він мусив виступити».) Усміхався він не з лихої втіхи, а з несміливости. Він гадав, що його провини можна трохи затерти жартівливим тоном. А коли казав: «Отож-бо й воно, що я її не знайшов», то це не означало, що він певен, ніби я про все знав заздалегідь. Навпаки, він не сумнівався, що мені це невідомо, і саме це його й лякало. Ліфтер починав з «отож-бо й воно», щоб не наражатися на зайві хвилювання, коли він доводив це до мого відома. Не випадає гніватися на тих, хто, прошпетившись перед нами, усміхається. Це не кпини, це побоювання розсердити нас. Будьмо ж милосердними щодо тих, хто сміється, будьмо ж вибачливими. Немов під час удару, ліфтер зашарівся апоплектичним рум’янцем, ба більше, мова його змінилася, стала простіша. Кінець кінцем він розтлумачив мені, що Альбертини немає в Еґревілі, що повернеться вона допіро о дев’ятій, а як раптово, а це в його устах означало випадково, повернеться раніше, то їй усе перекажуть і вона з’явиться до мене ще до першої ночі.

Зрештою той вечір ще не почав утверджувати мою страшну підозренність. Ні. Скажу одразу (хоча випадок стався куди пізніше): мою призру породили Коттарові слова. Того дня Альбертина та її приятельки змовилися затягти мене до енкарвіль-ського казино, але я не здибався б там з ними (і це було б щастя!), бо збирався врешті податися до пані Вердюрен, яка вже кілька разів запрошувала мене, якби мене не затримала саме в Енкарвілі трамвайна аварія, що вимагала часу на ремонт. Походжаючи на зупинці в очікуванні, коли усунуть несправність, я раптом наткнувся на доктора. Коттара, прибулого до Енкарвіля на консультацію. Мені не хотілося з ним вітатися, бо він не відповів на жодного мого листа. Але кожна людина буває ґречна по-своєму. Коттар не здобув світського виховання, зате був сповнений добрих намірів, про які ніхто не здогадувався і в які ніхто не вірив доти, доки йому не випадала нагода їх справдити. Він перепросив, листи мої він, звісно, отримав; про те, що я тут, він повідомив Вердюренам, — їм дуже кортить зі мною зустрітися, і він радив мені до них завітати. Зараз він має сісти до приміського потяга і їхати до них на обід, — добра нагода прихопити з собою й мене. У нього залишався час до відходу потяга, з ремонтом трамваю мороки було чимало, і я, ще не знаючи, їхати мені до Вердюренів чи ні, повів Коттара до маленького казино — одного з тих, що здавалися мені такими сумними у вечір першого мого приїзду; сьогодні воно повнилося щебетом дівчат, які, за браком кавалерів, танцювали одна з одною. Андре, ковзаючи по паркету, підбігла до мене, а я, готовий уже їхати з Коттаром до Вердюренів, нараз рішуче зрікся його пропозиції, охоплений палким бажанням зостатися з Альбертиною. А все тому, бо почув її сміх. І той її сміх був якийсь трояндовий, духмяний, ніби пройнятий ароматом пахучих серпанків, об які він немовби черкався, і той сміх, терпкий, чуттєвий, збудливий, як пах жура-вельника, немов розносив скрізь якісь майже вагомі, дразнючі й таємні часточки.

Одна дівчина, не знайома мені, сіла до роялю, й Андре запросила Альбертину на вальс. Щасливий від думки, що зостануся в казино з цими дівчатами, я звернув увагу Коттара на те, як добре вони танцюють. Але він насамперед дивився на все очима лікаря, до того ж через свою невихованість не зважав на те, що це мої знайомі, хоча й бачив, як я з ними вітався, тож відповів мені так: «Так, але куди дивляться їхні батьки? Ці дівулі набираються поганих звичок. Я б своїх доньок сюди нізащо не пустив. Чи ж вони бодай гарні на вроду? Я не можу розглянути, які у них риси. О, погляньте, — додав він, показуючи на Альбертину й Андре, які повільно вальсували, сплівшись ув обіймах. — Я забув пенсне і погано бачу, але навіть мені ясно, що вони просто раюють. Мало кому відомо, що жінки особливо відчувають насолоду персами. О, дивіться: їхні перса щільно притискаються». Справді, перса Андре й Альбертини ні на мить не відривалися одні від одних. Не знаю, почули вони чи вгадали, що сказав Коттар, у кожному разі, не припиняючи кружляти, вони ледь відхилилися одна від одної. Андре щось шепнула Альбертині, й Альбертина засміялася тим самим проникливим і грудним сміхом, який я щойно чув. Але хвилювання, яке він викликав у мене зараз, відгукнулося щемом у моїй душі; цим сміхом Альбертина ніби хотіла відкрити, передати Андре якийсь сласний і таємний трепет. Він лунав, як перші або останні акорди якоїсь невідомої забави. Я вийшов із Котта-ром, і хоч відповідав йому досить неуважно, майже не думав про щойно побачену сцену. Не те щоб Коттар був цікавий співрозмовник. У цю хвилину його мова стала навіть колюча, бо ми якраз угледіли доктора дю Бульбона, самі лишаючись для нього непоміченими. Дю Бульбон хотів пожити якийсь час у Забальбеччі, де хворих не відженешся. А Коттар, хоча й заявляв, що не практикує у відпустці, але сподівався завести тут постійну практику, в чому, на його думку, заважав йому дю Бульбон. Звісно, місцевий лікар навряд чи міг би з ним змагатися. То був дуже сумлінний практик, та й годі, практик-усезнайко: поскаржишся йому на легкий свербіж, і він миттю випише тобі складний рецепт мазі або примочки. Як висловлювалася своєю прегарною мовою Марі Жінест, він умів «замовляти» виразки та рани. Але світилом не був. 1 все ж якось підклав Коттарові свиню. Надумавши посісти кафедру терапії, Коттар обрав собі спеціальність — інтоксикацію. Інтоксикація — небезпечне відкриття в медицині: воно дає змогу аптекарям оновлювати старі етикетки, засвідчуючи, що все їхнє старе надіб’я, на відміну від надіб’я новішого, аж ніяк не токсичне, а навпаки, антитоксичне. Це модний нині рекламний засіб; нині рідко коли на якійсь наличці знайдеш блідий слід попередньої моди, нерозбірні карлючки — письмовий доказ того, що препарат старанно дезінфікований. А що інтоксикація допомагає заспокоювати хворого: хворий радіє, що його родимець — то лише нездужання, викликане отруєнням організму. Так ось, коли до Бальбека завітав на кілька днів великий князь, йому страшенно опухло око, і гість викликав Коттара — той,