Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » У пошуках утраченого часу. Полонянка

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

192
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 138
Перейти на сторінку:
свого часу. Лише гомосексуалізм, що вперто стоїть на своєму попри перепони, гомосексуалізм сором’язливий, шельмований — єдино правдивий, і тільки йому може бути зрідні у цієї особистості тонка душевна організація. Ми тремтимо, виявляючи взаємозв’язок фізичного й духовного, думаючи, що невелике зміщення чисто фізичного уподобання, легенька сказа певного чуття призводить до того, що Всесвіт поетів і музик, замкнений для дука Ґермантського, відкривається для пана де Шарлюса. Нас не дивує смак пана де Шарлюса в опорядженні квартири, те, що він, мов жінка, любується в цяцьках, але ця його окрема, хай і вузька, щілина для Бетховена і для Веронезе! Здорова людина звичайно лякається, коли божевілець, автор чудової поеми, присягається їй, що його посадили в жовтий дім помилково, внаслідок нашепту злої жони, і благає поклопотатися за нього перед директором закладу, а потім, побідкавшись із приводу тісноти, завершує так: «Уявіть собі, той, хто балакав оце зі мною на подвір’ї і кого мені доводиться терпіти, думає, що він Ісус Христос. Саме вже це показує, з якими шаленцями мене тут замкнули; який з нього в біса Ісус Христос, коли Ісус Христос — це я!» Ще хвилину тому ми були вже готові звернути увагу психіатра на помилку. Після цих останніх слів, навіть пам’ятаючи про чудову поему, над якою працює цей самий чоловік, ми даємо задки, як дали задки від пана де Шарлюса сини маркіза де Сюржі, — не тому що той якось їх кривдив, а тому що надто часто їх запрошував, аби щипати за щоки. Треба поспівчувати поетові без жадного провідника на кшталт Верґілія, що йому доводиться самотужки перти колами Пекла, крізь смолу й сірку, кидатись у зливу небесного вогню, аби виловити з нього кількох содомлян. Перо його не ощасливлює; в житті він майже постує, як збіглий розстрига, готовий щонайретельніше пильнувати целібату, щоб зняття сутани не можна було приписати чомусь іншому, ніж утраті віри. Але в цих письменників не завжди так виходить. Який лікар-психіатр не мав, унаслідок спілкування із шаленцями, нападу божевілля? І він просто щасливий, коли може довести, що то не якась давня чи прихована психічна хвороба стала вирішальною в нього при виборі фаху. Предмет психіатричних студій часто впливає на самого студента. Але ще раніше, до вибору цього предмета, який таємничий нахил, який чарівний жах спрямовував його, власне, до нього?

Пан де Шарлюс удавав, ніби не бачить плюгавого типа, який наступав йому на п’яти. (Коли барон пускався по бульварах або входив до почекальні вокзалу Сен-Лазар, ці причепи налічувалися десятками і в надії виканючити п’ятифранковик не відступали від нього ні на крок.) Боячись, як би лобуряка не одважився до нього озватися, барон побожно опускав почорнені вії, які через контраст із напудрованими щоками уподібнювали його до ельгреківського великого інквізитора. Але цей «панотець» наганяв страху і скидався на відлученого від церкви; компроміси, до яких він удавався, необхідність потурати своїм уподобанням і тримати їх у таємниці — все це позначилося на його обличчі тим, що йому хотілося приховати; плюгаве життя як наслідок морального зледащіння. Без огляду на причину такого зледащіння воно легко вгадується, бо швидко матеріялізується і розливається по виду, надто по щоках і під очима, так само наочно, як хвора печінка жовтить їх кольором вохри або хвороба шкіри багрить ці місця огидними червоними плямами. Нині воно розлазилося не лише по щоках чи радше згортках підмальованого обличчя, а й по цицькастих грудях, по округлих клубах цього підтоптаного і залитого салом тіла, виставляючи напоказ ту розлиту, як олію, нецноту, яку барон де Шарлюс колись так старанно заганяв у найпотаємніший внутрішній схрон. Зараз вона переливалася в його сокорінні.

«А, Брішо, як вам гуляється вночі з гарним молодиком? — з цими словами барон підійшов до нас, тоді як розчарований пройдисвіт дав драла. — Певне, чудово? Ось я скажу вашим учням у Сорбонні, який ви хитродум. Зрештою товариство молоді вам на користь, пане професоре, ви свіжий, мов ружа. А ви, мій соколику, як вам ведеться? — звернувся він до мене, перестаючи жартувати. — Ви не частий гість «Набережжі Конті», красо моя. А ми побачимо сьогодні вашу кузину? О, вона така файна! І була б іще файніша, якби старанніше плекала в собі рідкісний та ще й природжений хист, — добре вдягатися». Мушу сказати, що пан де Шарлюс «посідав» якраз те, що робило його цілковитою протилежністю мені, моїм антиподом: хистом примічати й розрізняти деталі не лише туалету, а й «тла». Щодо суконь і капелюшків, то злі язики та куці філософи скажуть, що в чоловіка, чутливого до чоловічих принад, цей нахил урівноважується природженим смаком до жіночого одягу, вивченням і знанням жіночої моди. І справді, так буває: якщо мужва поглинає всю фізичну жагу, всі глибокі почуття отакого де Шарлюса, то друга стать винагороджується зацікавленнями, що належать до сфери «платонічного» смаку (визначення дуже невдале) або просто до смаку та його найвибагливіших і найрафінованіших тонкощів. Під цим оглядом пан де Шарлюс заслужив на прізвисько «Кравчиня», прикладене до нього пізніше. Але його смак, його спостережливість поширювалися на багато речей. Я вже був описував, як я заїхав до нього після вечері в дукині Ґермантської і як зауважив шедеври в його оселі лише коли він почав мені їх показувати. Він бачив одразу те, на що ніхто не звертав уваги, — як у творах мистецтва, так і в стравах (схоплюючи також усі проміжні терени між малярством і гастрономією). Я завжди шкодував, що пан де Шарлюс волів обмежувати свої художні здібності розмальовуванням віяла, подарованого швагерці (ми бачили, як дукиня Ґермантська тримала в руці й розгорнула не так на те, щоб обмахуватися, як на те, щоб похвалитися дружбою з Паламедом), та удосконаленням своєї гри на фортепіано, аби несхибно пригравати скрипковому концертові Мореля, — замість узятися за перо; цього він не робив ніколи, і я, кажу ж, завжди про це шкодував і зараз шкодую. Звичайно, жвавість його усної мови і стиль його листів ще не дають мені права твердити, що з нього вийшов би талановитий письменник. Це вартості зовсім іншого плану. Ми не раз спостерігали, як той, хто написав шедеври, під час виступу жує, як то кажуть, жуйку, а блискучий оратор шкрябає пером, як курка лапою. Хай би там як, а по-моєму, якби пан де Шарлюс випробував свої сили у прозі й черкнув щось про мистецтво, добре йому знане, з іскри розгорілося б полум’я, і світовець став би славним белетристом.

1 ... 64 65 66 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Полонянка"