Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

заусміхався. Після того Іванового черв’ячка, хай би йому грець, після сорому Чубликові трохи відпустило і він уже сміливіше запитав, показуючи рукою в куток, в темний печерний зал:

— А то що воно? Такими вогняними нитками, такими джутами звивається? Ніби вогонь косами тече на землю?

— A-а! То, братику, теж рідкість — дощові черв’яки, привіз їх з далеких країв. Я їх називаю: коси русалок. А ще в мене є всяка дрібнота: ногохвістки, рачки, багатоніжки. Світять, світять, малі бісенята! Тільки знаєте, вперед, далі, мої дорогі колеги, бо нас ще чекають нові зали — риби, медузи, кальмари. Там, по секрету скажу вам, дещо є!

Ось до цих слів («там дещо є!») огрядний, на диво спокійний і поважний Вертутій топтався весь час позаду, щось байдуженько розглядав, а щось і проминав швидко, аби тільки Сиз не бачив, прикахикував собі, зводив очі вгору і казав протяжно й замислено своїм трубним басом: «Кха-кхам!.. Диви, і бува ж таке на світі!» Та от почулося Сизове дуже красномовне: «Там дещо є», — і статечний Вертутій зірвався перший, затупотів у коридор, а далі в якусь галерею, де теж було темно і де в глибині м’яко горіло голубе, приглушене світло.

Чублик подався за дідом. В новій галереї він почув: десь нібито згори тече вода. Вона шумить і плеще так, як шумить і плеще гірський струмок, збігаючи по крутому камінню.

Ага! Ось воно що! В залі-печері стояли великі акваріуми. І не просто акваріуми, а немовби підводні гроти з маленькими скелями, з коралами, які розрослися і пнулися вгору, нагадуючи собою то пустельні кактуси, то дивовижні зірчасті бутони квітів. І водорості, водорості кругом, що їх немовби овівав потужний вітер глибини.

Підводний світ! Морське дно, із нього лилося м’яке іскристе світло.

Чублик присів. Він і не загледів, як поруч примостився і дід Вертутій. Бо тут випливла до них рибина. Випливла із-за грота і — о, диво! На кінчику її довгого-довгого носа щось горіло. Ну ніби лампочка, свічка або малесенький ліхтарик. Рибка повела своїм хитрим носом туди-сюди. І ліхтарик на її носі плавно завальсував у воді, до чогось немовби придивляючись, і от!.. З кам’яної печерки-нори виглянула дрібненька рибинка. Її, видно, зачарував, загіпнотизував отой вогник, що так елегантно, під лебедині помахи ніжних шовкових водоростей плив у замріяному танці. Ах, той спокусливий вогник! Простодушна рибка підпливла зовсім близько до нього. Вона тицьнулась носом (як Чублик в зелене скло акваріума) і стала придивлятися: що ж то воно? Може, маленька зірка, одна з тих, що світять вночі над широкими водами океанів? Може, вона опустилась на морське дно?

А ліхтарик манив, манив до себе…

І тут — хап!

Довгоноса рибина клацнула пащею і блискавично, вмент проковтнула довірливу рибку.

І, мов нічого не трапилося, знов засвітила добрим, не скажеш, що злодійським, ліхтариком над принишклою печерою.

— Оце так! Та вона ж її з’їла! — скрикнув Чублик, і в голосі його продзвеніла така дитяча, така простодушна образа і здивування.

— Ха-ха, з’їла! — засміявся Сиз і навіть утер теплу розчулену сльозу. — З’їла, вража, і не облизалась! На те вона й називається: риба-вудильник. Бачите, як ловко приманює, як причаровує до себе здобич! Музикою, світлом, танцями. А от, помилуйтеся, ще один типчик. Тс-с-с! Випливає, випливає із-за коралів! Диво, а не риба! Мішкорот! Звертаю вашу високу увагу: ліхтарик у нього не на носі, а просто в пащі! Ну, а якої сили паща, не треба, гадаю, казати. Ви самі бачите — верша! Верша, та й годі! Риба сама так і пливе, так і пливе в ту пащу на світло…

— Та ну їх к лиху! Вони всю рибу з’їдять! Не хочу! — Чублик тихо засопів, одвернувся, і в очах його промайнула місячна ніч, вершечки лісу і крилаті парашутики з лип і кленів, які тихо спускаються на землю.

— Не з’їдять, не з’їдять! — голосно заперечив Сиз. — Навпаки! Їх так мало в морях і океанах, просто одинички, наших безцінних риб-світляків, що їх треба берегти найпильніше. Ну, якщо вам не подобаються вони, то от вам мирна картинка — кальмари. Гляньте, зараз я потривожу одного очеретинкою, і що він зробить.

Сиз пригнувся, навіть умочив у воду свого сивого вуса і обережно, з чаклунським виглядом поліз очеретинкою під воду.

Прикусив язика, показав Чубликові: зараз! Зараз ми його подратуємо!

Великий кальмар лежав на дні. Весь майже прозорий, з невеликими щупальцями на голові. Видно, він любив поспати так же солодко, як Сиз над мудрими книгами. Кальмар собі спав, прикопавшись у піску, і скидався під водою на скляну зеленувату трубку з вусиками. Та тільки очеретинка повисла над ним, як він, немовби від електричного удару, вибухнув, зметнувся усім тілом і викинув угору густу хмарку світла. Ні, Чублик ще ніколи не бачив такого: у воді — хмарка світла, вона розпливалась, розгорталася, відсяваючи найніжнішими, найтоншими небесними барвами й відтінками. Але ще одно: в ту хмарку зметнувся і сховався кальмар, світло огорнуло, заступило його і понесло кудись геть.

— Га, ловко сховався? Ото ж бо, Чублику, вникай! Вникай і частіше заходь до мене… А ось, прошу, на хвилинку зупиніться, його брат — знаменитий японський кальмар. Уявіть: ніч, пекельна темрява, і от пливуть стомлені рибалки і бачать: десь на дні, на хтозна-якій морській глибині, лежить велика тарель. І світить. На сотні метрів світить, крізь ніч — таким яскравим, таким пронизливо-голубим світлом. Кальмар! То кальмар випускає із свого тіла сяйво. Морський місяць, так називають його рибалки… Сюди, сюди, Чублику! Тут вам нове диво: морські зірки, голотурії, морські лілеї, і всі вони горять, спалахують, перемовляються живим підводним світлом. Ах, треба бути поетом, щоб передати всі ці барви, всі відтінки, всю силу і красу світіння тільки її, морської голотурії! Та я, мабуть, вас стомив? Правда, стомив? Прошу, ходімте за мною, ось-де сюди, в цю маленьку кімнату. Тут ми трошки відпочинемо.