Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

І ми, кепкуючи один з одного, будемо стягувати з себе неоковирне вбрання хімзахисту. Не може бути, щоб Вашинов не дав відбою, інакше — це ядерна війна. І навіть якщо ми з Віталієм вціліємо в герметично закупореному підземеллі, то рідні перетворяться в пил і кому будуть тоді потрібні наші два життя на атомному попелищі? Та й як ми виберемось на волю, якщо штаб полку накриють? Хто розкодує нас і відкриє багатотонний люк?

У пультовій — мертва тиша.

Відбою немає.

А хвилини спливають.

— Може, пронесе, га? — Віталій жадібно вдивляється в моє обличчя, наче там написані відповіді на всі його болючі запитання: — Може, це учбова тривога, га? Командире, ну, звичайно ж, це учбова бойова тривога. Вашинов просто захотів нас перевірити в максимально наближених до бойових умов режиму роботи. Ну, скажи, що це так.

Мені дуже хотілося б повірити в це, проте досвід служби підказував, що це, на жаль, не учбова тривога. Затіяти учбову під час здачі зміни? Ні, такого не траплялося за всі роки існування ракетних військ стратегічного призначення.

— Рядовий Петруня, — електрик раптом стає по стопці струнко. — Віталію, — швидко міняю тон, — зрозумій: ти солдат. А солдати повинні бути готовими до всього. Навіть якщо солдатам по вісімнадцять-дев’ятнадцять літ.

— А я думав… як повернуся з армії, сяду на трактор і — в поле. Там — простору, білого світу, сонця! Там немає цього проклятого підземного бункера!

— Ти не оригінальний, Віталію. Хтось ще раніше тебе написав в журналі чергування: найкраща форма життя на Землі — гражданка!

Дивлюсь на годинник, минуло двадцять дві хвилини після оголошення бойової тривоги. До підльоту чужих ракет, якщо то вони — до наших кордонів залишається вісім хвилин. Невже у відповідь вже задіяні наші РВСП — ракетні війська стратегічного призначення? Вони оснащені, — це я знаю, як свого часу мій прадід знав «Отче наш», — ракетно-ядерною зброєю і призначені для виконання стратегічних завдань. Балістичні ракети, які ми стережемо, здатні доставляти заряди величезної руйнівної сили — практично в будь-яку точку земної кулі з великою точністю ураження цілі. А далі ударна хвиля, світлове випромінювання, проникаюча радіація, радіоактивне зараження і електромагнітний імпульс.

«Застосування ядерної зброї, — наголошував заступник комполку з політико-виховної роботи, — може мати катастрофічні наслідки для всього людства».

Єдина втіха — у столиці нашої родіни (як я випадково дізнався) для правителів вже побудовані супернадійні ядерні бункери, здатні витримувати навіть пряме попадання. Ось тільки не ясно, ким, яким народом вони будуть керувати після ядерної катастрофи? То навіщо ж так старанно бережуть своє життя?

Віталій Петруня в кутку невміло молиться Богу:

— Я тебе, Боженько, дуже-дуже прошу. Зроби так, щоб цього не трапилося. Зупини їхні ракети. Зупини наші ракети.

А з пульта так безпечно, так безтурботно-весело посміхається до Віталія і заодно й до мене чергова царівна мого друга, чийого імені мій друг ще не встиг узнати. Чи — вже не встиг?

Дивлюся на пультовий годинник — двадцять дев’ять хвилин після оголошення бойової тривоги. Залишилася хвилина, чужі ракети, можливо, вже проходять наші кордони. Невже чуда не трапилось?

Зненацька в мене заболіли очі — біль був таким різким, що я навіть зажмурився. А тоді ніби трохи попустило. Розплющую очі й не вірю їм… Біля штурвального колеса броньових дверей стоїть солдат. У руках він тримає старого зразка гвинтівку, здається, трилінійку, нижче розколотого приклада бовтається обривок напівзотлілого ременя. І все це я бачу реально, наче наяву. Через плече в солдата шинельна скатка, а на вилинялій гімнастерці видніється темна пляма із рваними краями. І якась заіржавіла медалька.

Що за примара? Чи жахливий сон? Може, й справді ми з Віталієм поснули і все це нам сниться?

— Командире, — шепоче Петруня. — Не дивись… у нього немає лиця.

Я мимовільно глянув туди, де в солдата мало бути обличчя. З-під напівзотлілої пілотки на мене дивився жовтий череп з очними ямками, заліпленими жовтою глиною. Невже це все, що чекає нас у недалекому майбутньому? І нас, і все людство?

Солдат-привид раптово хитнувся…

— Стріляй! — закричав, задкуючи Віталій, забувши в ту мить, що й сам тримає в руках автомат. — Та стріляй же, командире!

Але як стріляти в того, кого вже давним-давно вбито?

Я тільки подумав так, але сказати вголос нічого не встиг, бо почувся сигнал гучного зв’язку. Залишивши на мить електрика, я кинувся в пультову — на зв’язку був командир чергових сил підполковник Вашинов.

— Увага! Всім караулам — відбій! Увага, відбій! Наказую. Зброю і боєприпаси караулам повернути в сейфи, де їх сьогодні закодують супроводжуючі зміни караулів офіцери. Про повернення зброї в сейфи і про кількість взятих і повернутих патронів начальникам караулів доповісти через три хвилини. Всім караулам перейти в звичайний режим!

Зв’язок урвався і в ту ж мить лунко диркнула автоматна черга. Коротка, з трьох патронів — це я миттєво визначив на слух.

Висмикнувши з-за пояса Макаров, кидаюсь в патерну. Віталій, вперши приклада Калашникова собі в живіт, наставив автомат кудись у штольню, дуло тремтить. Обличчя в електрика бліде і якесь пересмикнуте — на ньому страх, відчай і ще щось схоже на відразу.

— І ти теж… — різко повертається він і наставляє на мене автомат. — Не підходь!

— Рядовий Петруня, опусти автомат! — наказую підкреслено командирським тоном. — У тебе що — зсув по фазі? Галюн?

Палець його — на спусковому гачку. Ясно, автомат поставлений в режим черги з трьох патронів, але для мене, на випадок чого, і цього задосить. А до дембеля рукою подати.

— Ти що — очманів, Віталію?! — кричу, відчуваючи десь глибоко в душі огидний страх — жити хочеться, вибратися з бункера хочеться, демобілізуватися хочеться, повернутися додому хочеться. — Рядовий Петруня! Я — сержант Ярослав Травень —