Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

твій командир! Начальник підземного караулу номер Дев’ять. Наказую негайно здати автомат. Ти розумієш, що чиниш? Це — чепе! Трибунал! Вишка! Здай зброю, мать твою!.. — крикнув я ледь не істерично — нерви не витримали, а жити хочеться, а очі в озброєного електрика майже божевільні. — Здай! Інакше за інструкцією я змушений буду застосувати проти тебе зброю, — зводжу пістолет. — Ти наставив автомат з бойовими патронами на свого командира — в армії за таке по голові не погладять!

— Ти — перевертень, — трясеться Петруня. — Такий, як і той, що в кутку. Ти тільки п-прикидаєшся сержантом Травнем.

Ну, т-туди його — поїхав мій Віталій! А такий же був спокійно-розважливий, надійний, здавалось, з міцною нервовою системою і сільським гартом. Миттєво як спалах в моєму мізку: подібний інцидент вже траплявся в нашій дивізії, в сусідньому полку. Старожили розповідали. Один підземний караул протримали в бункері без зміни двадцять днів. Що там у них сталося — невідомо. Мабуть, не витримала психіка. Чи несумісність… Один схопився за зброю і в результаті напарник загинув… Теж сержант. А той, хто його убив, опинився в дурдомі. Полетіли офіцери, але вбитого тим не воскресили.

— Я зобов’язаний про твій вибрик доповісти в штаб полку. Тебе схоплять особісти. Ти уявляєш, що тебе чекає? Штрафбат! Суд!

Мої слова на нього не діють. Останній шанс врятуватися — якось відвернути його увагу, бодай на мить…

— Віталію, друже, — якомога лагідніше співаю, хоч у самого зуби ось-ось зацокотять, — з привидом чи перевертнем легше впоратись удвох. Покажи, де він…

— Там… — Віталій повертає стволом автомата в бік штольні.

Цього мені досить — все ж таки я спортсмен, спринтер. Блискавично кидаюсь вперед, різким ударом вибиваю з його рук Калашников, другим ударом відкидаю електрика в протилежний бік. І все ж перед тим, як автомат вилетить з його рук, електрик встигає натиснути на гашетку. Диркнула ще одна черга з трьох патронів — на щастя, в куток. Завищали кулі, відбиваючись рикошетом. Віталій лежить у кутку скрючений, все ще не розуміючи, що з ним сталося. Але мені немає коли проводити з ним виховну роботу, хапаю автомат і — до сейфу. Кладу туди зброю, патрони та гранати, що все ще лежали в кутку в сумці з-під протигаза, набираю цифри тимчасового — до прибуття в карпом офіцера — коду. «А три патрони… тю-тю, і ще — три… Веселе життя!» — механічно відзначаю про себе.

Віталій хай поки що самостійно приходить до тями, а мені треба доповідати Одинадцятому — три хвилини вже минуло. Кваплюся в пультову, виходжу на зв’язок.

— Одинадцятий, доповідає Дев’ятий. Згідно з вашим наказом, зброю, автомат Калашникова — називаю номер, — і пістолет Макарова — теж називаю номер, я їх знаю напам’ять, — і боєприпаси… («А три патрони тю-тю… І ще три…») мною особисто покладено в сейф, на ньому поставлено тимчасовий код — до прибуття чергового офіцера.

— Добро, Дев’ятий!

Одинадцятому зараз не до мене — з усіх Карпомів сержанти доповідають про повернення зброї в сейфи, про кількість взятих і повернутих патронів («А в нас — три патрони — тю-тю… І ще три…»). У всіх Карпомів цифри однакові. Я, згнітившись, теж назвав, коли доповідав, дві однакові цифри взятих і повернутих патронів, а там якось буде. Аби Петруня поминув дурдом, шкода хлопця. Викрутимось, бо що ти й за солдат, якщо не вибрешешся. Та й відповідати доведеться завтра, а сьогодні — гуляй душа!

Закінчивши доповідати, всі начальники Карпомів затихли в очікуванні, що скаже Одинадцятий, не з доброго ж дива тридцять хвилин трималася бойова тривога.

— Що, хлопці, чекаєте мене? — весело озивається Одинадцятий і регоче (сміху у нього нервово-збуджений і від нього нам стає не по собі). — Нічого, хлопці, живі будемо — не помремо. Все — о’кей. Тьху, все в нормі. Чекайте виходу на зв’язок командира чергових сил. Несіть службу в звичайному режимі.

До пультової заходить Петруня, обличчя його вже починає потроху рожевіти, в очах ніби живі вогники. У нього такий жалісливо-винуватий вигляд.

— Сам не тямлю, як воно… сталося зі мною…

— Не збивай себе з пантелику, друже, — кажу підбадьорливо. — Не тільки тобі примерещився привид, у який ти садонув із Калашникова, мені теж…

— Це правда? — ожив електрик. — Але що то було?

— Дідько його знає. Хоча не вішай ніс і нервам волі теж не давай. Якось викрутимося. Тільки Одинадцятому за привид — ні слівця. Інакше — дурдом. Втямив? — Віталій киває. — І за дві черги із шести патронів теж. До перевірки сейфа часу ще досить, щось придумаємо. А що то був за привид — не знаю. Марення чи якийсь галюн. А може, ми нічого й не бачили, а тільки нам так здавалося — нерви за тиждень, проведений у бункері, підвели. Та ще й бойова тривога.

— Але ж я його бачив так, як ось тепер тебе бачу.

— Затям: ти нічого не бачив, рядовий Петруня. Ясно?

— Так точно, командире! Я не бачив, хоча насправді бачив.

— Гляди, не обберешся потім клопотів. Чергування у нас бойове. Позивний і — на зв’язок вийшов Одинадцятий.

— Ну, що, соколики, вже отямились від Бойової? Га?.. Го-го! На службі все може трапитись. Оголошують бойову тривогу — маєте бойову тривогу. Дають відбій — маєте відбій!

Полковник Вашинов був явно в ударі — мабуть, від пережитого протягом останніх тридцяти хвилин.

— Добре, що все добре закінчується. Вітаю вас, підземні вартівники біди для наших ідеологічних противників! Цього разу біда вас обминула. І нас, і всіх, всіх! Сьогодні ми вдруге народилися. Ура, віват і так далі. У нашої бойової тривоги виявився хеппі енд. Щасливий кінець.

Ми з Віталієм затанцювали один перед одним.

— Ще поживемо, соколики, ще послужимо! — ні, таки Вашинов був явно в ударі від пережитого. — Цього разу Бог милував нас від ядерної війни.