Читати книгу - "Смерть у Києві"

князів, а не про жон, — сказав поважно Силька. — В «Ізборнику Святослава» мовиться так: «Тогда наречеться кто убо істинним властелином, єгда сам собою обладает, а неліпним похотям не работаєт».

— Обсипаний ти словами, як горохом, або як жебрак вошами, — сплюнув Іваниця.

Силька всміхнувся з почуттям переваги над цим занадто прямодушним хлопцем, який перевищував його літами, але не розумом.

— Спасуться тільки ті, хто вірить у слово. Сотник з Капернаума попросив Ісуса: «Скажи лиш слово, і одужає слуга мій». І так було. Безумні забувають печалі завдяки бігові часу, а розумні завдяки слову.

— Забув би ти свої печалі, коли б не моє занадто м'яке серце отам у зброївні! — показав йому кулак Іваниця, тим самим визнаючи свою цілковиту поразку перед цим колишнім монашком, який не марнував часу під боком у ігумена Ананії й устиг набити свою круглу голову такою кількістю слів, що вистачить їх тепер, мабуть, на все життя, аби лиш встигав їх напихати то в пергаменти, то в княжі вуха.

Коли ж вирушили далі, то мовби в посміх з отих Силькових вихвалянь Долгорукого за його дбання про цілість лісів потягнулися їм назустріч такі знікчемнілі переліски, така обідрана земля, таке суцільне жалюгіддя, ніби там: і не люди хазяйнували, а чорти гопки били.

Селища з притуленими один до одного, здруженими, взаємно прихищуваними дворами зникли, натомість траплялися одинокі оселі, убогі й упосліджені, коли ж подекуди тих осель вигулькувало кілька, то лиш в одній або в двох сумно ворушилися якісь людські залишки, а те стояло обдерте, понищене, світило голим пакіллям, виставляло морозові оголені ребра покрівель. Коли десь між березовими загайками вгадувався клаптик поля, то навряд чи був він ораний. Коли озеро або річка траплялися на путі, то були вони напевне безрибні. Нажахані всезагальним спустошенням, не потикалися в ці нещасні краї ні звірі, ні птахи, хіба що гаддя, може, викублювалося тут в літніх багновищах, але й воно залягло десь на зиму в сплячку, і земля ця лежала тверда й пустошня, як на другий день сотворіння світу.

Коло першої хижі з безлічі, які згодом мали вони проїхати, Вацьо наважився вискочити поперед князів і голосно гукнув до господаря, ще й не знаючи, чи він там є живий і чи відведе бодай голосі

— Чиї землі?

Щось виповзло з хижі, вже й не людина, а самі лиш обриси людські, закушкані в неймовірне дрантя, і голосом, хоч як дивно, повним єхидства й знущання, відмовило;

— Боярина Кислички.

І згодом, щоразу, як наближалися до зубожілих осель, вискакував наперед походу котрийсь з княжих отроків, гукав роззухвалено:

— Чиї землі?

І незмінно лунало:

— Боярина Кислички!

Видно, це була давня, відома всім князевим людям гра, якою вони бавилися залюбки й досхочу, бо сміялися князі, сміялися дружинники, поблискувала лукаво оченятами з саней княжна Ольга, лиш Дуліб та Іваниця нічого не могли збагнути і щоразу з подивом слухали:

— Чиї землі?

— Боярина Кислички!

Їхали два дні, й понура гра тривала весь той час, на переднівок мали їдво з княжих запасів, бо в цих обідраних дощенту місцях поживитися не було чим не тільки для такої великої купи люду, а й для одного чоловіка, і доводилося дивуватися, як оті нещасні ще животіють та ще й зберігають у собі силу, щоб згадувати ім'я свого боярина з відповідною пайкою єхидства й зневаги.

— Що то за боярин, князю? — поспитав Дуліб Долгорукого, але князь, всупереч своєму узвичаєнню, не став розповідати, загадково примружився:

— Поїдемо — побачите.

Наприкінці другого дня їхніх мандрів по сплюндрованій, обезплідненій землі нарешті поодинокі хижі й обдерті оселі стали збиратися докупи, лаштувалися рядами, утворювали вулиці, по яких, з усього було видно, ніхто й нічим не їздив, селище в своїй розкиданості не мало ні початку, ні кінця, безладом своїм воно перевершувало будь-що бачене колись, і тут багато люду чи то повмирало, чи змандрувало, й хижі стали житлом вітрів, морозів, усіх негод, однак була в цьому селищі й відмінність од усіх отих поодиноких хаток, що стрівалися за два дні путі на землях загадкового боярина Кислички. Всі дерева, які росли довкола селища й у самому селищі, мали зрубані вершки. Власне, коли гаразд придивитися, то вершки зрубано було тільки у дерев високих, молоденькі деревця ще росли, ще мали свою дозволену межу, досягнувши якої, неминуче повинні були теж поповнити число отих скалічених, змертвілих напівдерев з сонним корінням, яке, може, ніколи й не прокинеться. Хтось пильнував тут, щоб ніщо не перевищувало наперед визначеної, раз назавжди встановленої міри, з усього видно, встановленої знову ж таки отим всюдисущим, всемогутнім і загадковим боярином Кисличкою, який, мов той жорстокий бог у розплакуваннях пророка Ісаї, «спустошує землю і робить її безплідною». Але чому й навіщо? Можна було зрозуміти безжальне визискування — людей завжди хтось визискує й обдирає і завжди безжально. Але дерева? Кому вони заважають? І в чию голову вскочив похмурий замір вирівняти все ростуще, не пускати вище заданого рівня, тим самим позбавивши дерева самої суті їхньої — устремління вгору, до сонця, до волі?

Питати чи й слід було, бо Вацьо знов вискакував наперед і, запримітивши яку-небудь живу істоту, гукав розвеселено:

— Хто обчикрижив дерева?

— Боярин Кисличка! — була незмінна відповідь.

Аж ось відкрилася безмірна пуста рівнина, засипана мовби й не снігами, а сіллю, як ті карфагенські поля після їх завоювання римлянами, що хотіли навіки зробити їх неродючими. А посередині тої площини височіла потворна, небачених розмірів споруда, що чимось схожа була чи то на ночви, чи на розтоптаний личак, вона виповнювала собою весь простір, незграбно громадилася понад усім, і лиш тепер Дуліб збагнув, навіщо надрубувано тут довколишні дерева: вони не повинні були перевищувати оте похмуре будування.

Воно було всуціль дерев'яне. Покладено сюди найвищі, найстрункіші, найліпші стовбури, підібрано один в один, для того і повирубувано всі довколишні ліси, сплюндровано землю, перетворено на пустирище, аби лиш вивищилося над цим, може, й навмисне вирівняним безмежним полем оте страховисько, яке розмірами своїми перевищувало і князівські палати, і щонайбільші собори, і просторі кам'яні монастирі, які доводилося бачити Дулібові в Європі в часи своїх мандрів з Петроком Властом.

— Що то за химера? — не втерпів він, звернувшись до Юрія, і Долгорукий не став далі гратися в загадковість, відповів одним словом:

— Ковчег.

— Ноїв?

— Боярина Кислички. У Ноя був ковчег завдовжки триста ліктів, завширшки п'ядесят ліктів, заввишки тридцять. У боярина Кислички довжиною й шириною перевищує Ноїв утричі, що ж до висоти, то тут бояринові не вдалося перевершити праотця.

— Тому й