Читати книгу - "Вийди і візьми"

Всі ці роки Господь не відволікав Матильди нагадуванням про себе, знаючи, що рано чи пізно вона до нього повернеться. Як покидала рідне село, він стояв біля її брата і махав їй разом із ним рукою; побачивши, як невимовно страждає, спокутуючи провину за багаторічні нехтування, утішав лагідним благоволінням: «Матильдо, це так само моя провина, як і твоя», від чого їй наверталися сльози потрясіння і вдячності. «Я був поруч з тобою, одначе не наважувався тобі показатися», — чула шепіт і недовірливо, а водночас із надією, перепитувала, чи весь цей час, усі роки. «Щодня і щомиті, Матильдо». — «І я тебе весь цей час не помічала!» — «Я був біля тебе достатньо близько, щоби наша злука ніколи не розпалася», — така відповідь заколисувала Матильду.

Господь нагадував Матильді її дитинство, в якому його переховували від переслідувань, глузувань, нівечень, розпинань, плювків, реготу, і селяни, які й самі не могли врятуватись, кидалися рятувати його; виростала в атмосфері, коли його ім’я згадувалося пошепки, а вікно перед молитвою завішувалося рядном. То палкішою відданістю проникалася до нього Матильда зараз. Він спілкувався з нею символами і знаками, підводячи її до порогу тлумачення, який мусила долати самостійно. Послання являлися їй удень і вночі, у вигляді несподіваних дрібниць, на які почала звертати пильнішу увагу, раптових явищ і збігів, а також снів, що сприяли їй, затримуючи суттєве і затираючи зайве.

В одному з таких снів вона побачила Жака, який рубав дерева на їхньому городі. «Що ти робиш?» — волала, кидаючись навперейми. «Не сьогодні-завтра їх усе одно знищать», — відказував Жак. Зойкнула, падаючи, груша, відтак черешня, і було Матильді, наче зарубав її та себе, їхнє спільне життя, своє та її дитинство.

Жак лежав поруч. Матильда чула, як загудів, рушаючи від зупинки, старий автобус.

— Ти мені снився.

Жак розплющив очі.

— Ти зрубував грушу й черешню. Чуєш?

Жак мовчав.

— Що ти на це скажеш?

Раптом здогад протинає Матильду:

— Ти!

— Я врятував їх від поглуму.

Але вже Матильду осяює рятівна думка, й ось вона несе в деревообробну майстерню загорнений у папір дерев’яний оцупок (Жак уліг її домаганням), де з нього витесують рамку з допасованою під образок заглибиною.

Ознаки близького кінця показувались давно, проте щойно зараз вони, яким раніше не надавала глибшого сенсу, явилися їй з усією незаперечною очевидністю, на тлі якої життя нагадувало кінострічку з безлічі кадрів, насичених і колоритних, доки наставав момент, від якого минали швидше і швидше, втрачаючи виразність і повноту, щоб насамкінець постати нерозбірливим вінегретом.

Той травень, в який це сталося вперше, видався досить теплим; як тепер, Матильда пам’ятала вівторок, як повівав легкий вітерець, попереду лідери профспілок, а вже наступними вони і через її груди майоріла червона стрічка, виконаний білими літерами напис «Ударник соціалістичної праці» викликав у ній захват; після них крокували десятки, сотні й тисячі працівників підприємств і фабрик, науково-дослідних інститутів і громадського сектора.

Вулиця, якою просувалася колона, впиралася в ґротескно несумірний з розмірами міста майдан у бетонних плитах і з трибуною в кілька ярусів, на яких розташовувалося за ранґами обласне і міське партійне та господарське керівництво. Одного разу Матильду вкинуло в таку ейфорію, що передчасно настали місячні.

Вони заледве встигли звернути на вулицю, що впиралася в червоне сукно, і просунутися по ній з десяток-другий метрів, як попереду пролунав спершу тріск, затим гуркіт. Від споруди, що збереглася з часів, коли в ній розташовувалося управління жандармерії, від’єдналася одна з двох колон, перегородивши шлях перед самим носом профспілкових лідерів. Коли курява, а з нею лемент і штурханина вляглися, перший заступник керівника обласних профспілок, непомітно вигулькнувши, знов очолив процесію.

Газети наступних днів рясніли повідомленнями «Замах на соціалістичний лад», «Буржуазна колона перегородила трудящим шлях у майбутнє», «Остання гримаса капіталізму». Що більше часу, одначе, спливало від події, то настирливішими ставали запевнення в її ефемерності. Офіційні чинники надавали спростування, погрожуючи вжити заходів проти розповсюджувачів шкідливих інсинуацій, а з річної підшиви газет зникли випуски за третє, четверте і п’яте травня, і Матильда, перед очима якої усе діялося, не далека була від того, аби й собі засумніватися.

Відтоді знаки невпинно множились. Не минуло й року, як у новозбудованому обласному музично-драматичному театрі обвалилася люстра — масивний дивотвір, зітканий з китиць гірського кришталю. Незадовго перед тим посеред вистави спрацювала система протипожежної безпеки, заблокувавши сцену, що публіка зустріла аплодисментами, сприйнявши за частину дійства. Захисна конструкція піднялася, вистава продовжилася, завершившись о двадцять другій нуль п’ять замість зазначеної у програмках двадцять першої тридцять. Хоч і не глядачі, зате актори пережили шок — той катарсис, про який мріяли корифеї еліністичного театру.

Про новий храм мистецтва подейкували всіляке. В його лівому крилі, що його іноді використовували як малу сцену, інсценізуючи камерні п’єски, висіло розкішне панно. Мосяжна табличка із врізьбленими в неї каліграфічним прописом літерами повідомляла, що це «дар обласному музично-драматичному театрові з нагоди переїзду в нове приміщення». Панно зображало сцену гуцульського весілля з молодятами та музиками на тлі сивих гір і карпатських смерек.

Одного разу на панно зарухалася рука скрипаля, водячи смичком по музичному інструменту, іншого раптом пускалися в танок молодята, гойдались на вітрі верхівки смерек. Опівнічні перехожі зауважували вогні у вікнах, звідки шкварчали гуцульські цигиканки, від яких тремтіла тротуарна плитка («Так, ніби працював відбійний молоток»), і розкотистий регіт («Прості смертні так не регочуть»).

Так утвердився поголос, що панно виткали мольфари — гуцульські чарівники, чиї творива здатні були оживати, проти чого на телебаченні й радіо розгорнулася справжня війна, а на підприємствах скликалися збори, щоби затаврувати пережиток минулого; на офіційному бланку обкому партії містилося завірене гербовою печаткою і грифом «До негайного виконання!» роз’яснення, складаючись з лаконічного речення «Мольфарів не було і немає» й підпису першого секретаря; кінотеатри заполонили