Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

це не був кінець. Почався страшний затятий двобій.

Акула, так би мовити, заревла. З її рани юшила кров. Море червонилося, і крізь багряну воду я вже не міг нічого розгледіти, аж доки закривавлена вода розійшлася. Тільки тоді я побачив, що відважний капітан, учепившись за плавець акули, один на один змагається із страхіттям і смугує його тесаком. Нелегко було завдати хижакові останнього вдару, поцілити в саме серце. Пошматована тварина відчайдушно борсалася, так нуртуючи воду, що я ледве тримався на ногах.

Я хотів кинутися на поміч капітанові, та, скований страхом, не міг рушити з місця.

Стояв і розгублено дивився. Бачив — становище єдиноборців міняється. Капітан упав, повалений вагою величезної туші. Паща акули роззявилась, ніби заводська брама, і був би капітанові край, якби Нед Ленд, швидкий, мов блискавка, не кинувся на акулу і не вдарив її своїм страшним гарпуном.

З акули знову заструменіла кров. Ошаліла тварина люто гатила хвостом, вируючи багряну воду. Нед Ленд не схибив. Акула конала. Вражена в серце, вона так билася в передсмертних корчах, що збуреним потоком повалила Конселя з ніг.

Тим часом капітан, звільнившись за допомогою гарпунера з-під важкої туші, підвівся і хутко кинувся до індійця, перетяв мотузку, що нею був прив'язаний до перляревих ніг камінь, схопив зімлілого на оберемок, одштовхнувся від дна й виринув на поверхню.

Ми випливли слідом і незабаром опинилися біля перляревого човна.

Перш за все капітан Немо заходився повертати бідолаху до притомності. Я не був певен, чи вдасться врятувати перляра: він, щоправда, недовго пробув під водою, та вдаром хвоста акула могла його вбити.

На щастя, наполегливі зусилля Конселя й капітана зробили своє: потопельник мало-помалу повертався до життя. Він розплющив очі. Який він мав бути здивований, ба навіть ошелешений, побачивши над собою чотири великі мідні голови!

А що міг подумати перляр, коли капітан Немо витяг із кишені торбинку з перлами і всунув йому до рук? Бідолашний індієць тремтливою рукою взяв коштовний подарунок морської людини. Перелякані очі свідчили про те, що він не в силі збагнути, яким надлюдським істотам завдячує скарбом і власним життям.

На знак капітана ми повернулися до перлового родовища і, простуючи вже знаною дорогою, за півгодини опинилися біля якоря, що на ньому стояла шлюпка «Наутілуса».

Ми посідали в човен і з допомогою чотирьох матросів звільнилися від своїх важких мідних шоломів.

Капітан Немо найперш мовив до канадця:

— Дякую вам, містере Ленде! — сказав він.

— Нема за що — хліб за хліб, капітане, — відповів Нед Ленд.

Капітан тільки злегка усміхнувся.

— До «Наутілуса»! — наказав він.

Човен полинув по хвилях. За якусь мить ми побачили мертву акулу, що плавала на поверхні моря.

По чорній облямівці плавців я впізнав акулу-людожера Індійського океану. Вона була понад двадцять п'ять футів завдовжки; голова разом із пащею сягала третини всієї величини. Розташовані рівнобічним трикутником шість рядів зубів свідчили, що ця акула вже стара.

Консель розглядав акулу з чисто науковим інтересом, і я певен, що він зарахував її, і то не без підстав, до класу хрящових, ряду зябрових, родини акулових, роду акул.

Поки я розглядав цю нерухому тушу, дюжина акул-людожерів з'явилася біля човна; незважаючи на нас, вони кинулися на труп і стали одна перед одною хижо рвати шматки м'яса.

О пів на дев'яту ми зійшли на борт «Наутілуса».

Тут я подумки повернувся знову до тих подій, що сталися за нашої екскурсії на Манарське ловище. І я дійшов незаперечного висновку: по-перше, капітан Немо — людина незвичайної відваги; по-друге, він ладен пожертвувати собою заради порятунку людини, себто одного з представників суспільства, від якого утік в океанові надра. Хай би там що казав про себе цей загадковий чоловік — він не спромігся остаточно вбити власного серця. І коли я сказав про це капітанові, він, видимо хвилюючись, відповів:

— Але ж то був індієць, пане професоре, житець поневоленої країни, а я до останнього подиху захищатиму поневолених!

IV
ЧЕРВОНЕ МОРЕ

Двадцять дев'ятого січня острів Цейлон зник за обрієм, і «Наутілус» зі швидкістю двадцять миль на годину плив лабіринтом проток між Мальдівськими та Лаккадівськими островами. Він обігнув кораловий острів Кіттан, що його відкрив 1499 року Васко да Гама; це був один із дев'ятнадцяти головних островів Лаккадівського архіпелагу, який лежить між 10° та 14°30′ північної широти і 69° та 50°72′ східної довготи.

Отже, від часу нашого виходу з Японського моря ми пройшли шістнадцять тисяч двісті двадцять миль, або сім тисяч п'ятсот льє.

Наступного дня, тридцятого січня, коли «Наутілус» виринув на поверхню океану, не виднілося вже жодного острова. Судно тримало курс на норд-вест, у напрямі Оманської затоки, що знаходиться між Аравією та Індійським півостровом і править за вхід до затоки Перської.

Ця затока, певне, не мала виходу. Куди ж у такому разі вів нас капітан Немо? Я того не знав. Така відповідь не вдовольнила канадця, котрий цього ж таки дня запитався мене, куди ми простуємо.

— Ми простуємо, Ленде, туди, куди веде нас капітанова фантазія.

— Ця фантазія, — відповів Нед Ленд, — не може завести нас далеко. Перська затока непрохідна; ввійшовши до неї, ми мусили б повертатися назад своїми слідами.

— Ну то й що! І повернемось, Ленде. Якщо після Перської затоки «Наутілусові» заманеться відвідати Червоне море, Баб-ель-Мандебська протока завше до його послуг.

— Я не розумію вас, пане професоре, — відповів Нед Ленд, — адже ж Червоне море так само, як і Перська затока, не має другого виходу, бо Суецький перешийок іще не прокопаний.