Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

А навіть був би й прокопаний — таке потаємне судно, як наше, ніколи не зважиться ввійти до каналів, перекритих шлюзами. Отже, Червоне море — це не той шлях, котрий приведе нас до Європи.

— Я й не казав, що ми йдемо до Європи.

— А що ви гадаєте з цього приводу?

— На мою думку, відвідавши чудові береги Аравії та Єгипту, «Наутілус» повернеться в Індійський океан або Мозамбікською протокою, або повз Маскаренські острови і досягне мису Доброї Надії.

— А коли ми доберемося до мису Доброї Надії? — наполегливо допитувався канадець.

— Ми проминемо той мис і ввійдемо до Атлантичного океану, у водах якого нам ще не доводилося побувати. Друже Неде, невже ви стомилися? Чи вам уже набридло споглядати нескінченні чудеса підводного світу? А мені було б дуже прикро, якби наша подорож раптом скінчилася. Не кожному таланить здійснити таку мандрівку.

— Але ж ви знаєте, — відповів канадець, — ось уже близько трьох місяців ми — в неволі на борту «Наутілуса».

— Ні, Неде, я цього не відчуваю! Не хочу про це й думати. Я не хочу рахувати ні днів, ані годин!

— А коли ж усе це скінчиться?

— Коли настане час. До речі, ми не можемо нічого вдіяти, тож сперечатися про це — марна річ. От якби ви сказали мені: «Трапилась нагода втекти!» — я ладен був би спільно з вами обміркувати таку можливість. Але ж нагоди досі не трапилось, і, щиро кажучи, я не вірю, щоб капітан Немо зважився коли-небудь увійти в європейські моря.

Нед Ленд закінчив нашу розмову словами:

— Хай усе це переяке гарне та красне, а на мене, то й золоті кайдани важкі!

Кілька днів, аж до третього лютого, «Наутілус» плавав Оманською затокою — то швидше, то повільніше, то на глибині, то на поверхні. Здавалося, він блукав навмання, ніби вагаючись, який шлях обрати, але при цьому й разу не проминав тропіка Рака.

Вже залишаючи Оманську затоку, ми мигцем побачили Маскат, головне місто протекторату Оман. Я милувався на чудове місто — його обступали гарні скелі, на тлі яких сліпучо біліли мури будинків і фортець. Впадали до ока круглі бані мечетей, зграбні шпилі мінаретів, свіжа зелень терас. Та все це промайнуло як видіння, і незабаром «Наутілус» знову поринув у похмурі води.

Потім судно пройшло на віддалі десяти миль од Аравійських берегів, повз Магру й Гадрамаут, уздовж хвилястого пасма гір, що під ними тулилися руїни стародавніх будов. Нарешті п'ятого лютого ми ввійшли в Аденську затоку, справжню лійку, вставлену в горлечко Баб-ель-Мандебської протоки, крізь яку води Індійського океану вливаються в Червоне море.

Шостого лютого «Наутілус» плив недалеко міста Адена, що розкинулося на схилах високого мису, котрий з'єднувався з континентом вузьким перешийком; це був справжній аравійський Гібралтар, що його 1839 року опанували англійці й обернули на неприступну фортецю. Вдалині видніли восьмигранні мінарети цього міста, яке, за словами історика Едріді, свого часу було найбагатшим торговельним осередком всього узбережжя.

Я був певен: капітан Немо, діставшися цих країв, поверне назад. Та, на мій подив, він того не зробив.

Наступного дня, сьомого лютого, ми ввійшли до Баб-ель-Мандебської протоки, що арабською мовою означає «брама сліз». При двадцяти милях ширини вона простягається в довжину всього на п'ятдесят два кілометри. Отже, «Наутілус», набравши швидкості, за дві години перетнув цю протоку. Я навіть не встиг побачити берегів острова Перім, що його захопили англійці, аби закріпити панування Адена над морем. «Наутілус» не зважувався виринати на поверхню, бо води протоки борознило багато англійських і французьких суден, що зв'язували Суец із Бомбеєм, Калькуттою, Мельбурном, із островами Бурбона і Святого Маврикія. З обачності ми пливли під водою.

Кінець кінцем опівдні ми ввійшли в води Червоного моря.

Червоне море! Славетне озеро біблійних легенд! Його майже ніколи не поновлюють ані дощі, ані повноводі ріки. Випаровування щороку понижує його рівень на півтора метра. Дивна затока! Закрита звідусіль, як озеро, можливо, вона й зовсім висохне. Під цим оглядом Червоне море в гіршому становищі за сусідні — Каспійське та Мертве моря, де рівень води падав, аж доки випаровування зрівнялося з кількістю нової води, що до них вливалася.

Червоне море сягає двох тисяч шестисот кілометрів в довжину при пересічній ширині двісті сорок кілометрів. За часів Птолемеїв44 та римських імператорів це була головна артерія світової торгівлі. Спорудження на його перешийку судоплавного каналу поверне йому колишню вагу, що її частково вже поновлено з будівництвом суецьких залізниць.

Мені не кортіло знати, з якої примхи капітан Немо ввійшов до Червоного моря. Але я не вагаючись прийняв можливість відвідати цю затоку. Ми йшли з помірною швидкістю то на поверхні, то поринаючи в глибину, аби не зустрітися з якимось судном, і я міг спостерігати це прецікаве море, так би мовити, і ззовні, і зсередини.

Восьмого лютого на світанку перед нами з'явилося місто Мока; від нього, власне, лишилися самі руїни, що валилися навіть від звуку гарматного пострілу; де-не-де поміж купами жорстви зеленіли фінікові пальми. Колись давно місто було важливим торговельним центром. Там налічувалося шість великих ринків, двадцять шість мечетей і чотирнадцять фортець, що охоплювали місто кільцем на три кілометри.

«Наутілус» наблизився до африканських берегів, де море було значно глибше. Там, в кришталево-прозорих водах, ми крізь вікно милувалися на кущі яскраво-червоних коралів, на стромовини підводних скель, укритих зеленими фукусами. Яке невимовне видовище, яка розмаїтість підводних краєвидів, живих картин із нагромадження рифів та вулканічних островів, що змикаються з лівійськими берегами! Та у всій своїй щедроті тутешня фауна й флора буяла біля східних берегів, куди незабаром підійшов «Наутілус». Це було Тегамське узбережжя; тут зоофіти пишалися своєю красою не тільки в морських глибинах, а й зводилися в мальовничому плетиві до