Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

можливо, креслення… І кого ж звинуватили в усьому?

– Перепрошую, але розказане тобою навряд чи відповідає дійсності111, – зітхнув Михайло. – Хоча Туполєва справді посадили в шаражку…

– Але ж посадили, ти не заперечуєш! – Коберідзе виглядав задоволеним.

– Якби креслення літака німецьким колегам дійсно передав Туполєв, його би просто розстріляли.

– Ні! Його тому й не розстріляли, що креслення передав хтось інший. Туполєва ж зробили в цій історії цапом-відбувайлом: на нього просто звалили чужі гріхи! Скористалися тим, що він бував у Німеччині – отже, він і продав Мессершмітту секретні креслення!..

– Ні-ні, Отаре, ти про інше скажи: до чого історія з авіаконструктором Туполєвим до нашої з Козирем картини «Небо кличе»?

– Просто в разі чого вас обох можуть зробити цапами-відбувайлами. А якщо я стану тим дурником, який погодиться разом з тобою поставити наступну стрічку – може перепасти й мені також.

– Отже, боїшся?

– Отже… не те що боюсь. Я просто обережний.

– Але ж історія з Туполєвим сталася в тридцяті роки, а зараз на календарі шістдесят другий рік!

– Ну так, ну так: культ особи товариша Сталіна розвінчано, ГУЛАГ зазнав системної реформи. «Відлига», як то кажуть…

– «Відлига», так.

– Михайле, от скажи чесно: ти і справді такий наївний чи до операторського амплуа хочеш додати не тільки режисера і сценариста, але й актора також? – Коберідзе розглядав співрозмовника крізь багатозначно примружені повіки. – Якщо друге, то змушений розчарувати: ти явно переграєш. Ні-ні, що стосується моїх очей, то їх ти переконав, але ж тільки не внутрішньо. Ти, звісно, вибачай, але ж не може доросла, при здоровому глузді людина поводитися, немов песик, якому повідок відпустили?! Ти ж не песик, Михайле! Ти ж мусиш розуміти, що все одно лишаєшся на повідку – хай навіть на довгому, а не короткому.

Відверто кажучи, Карюкову їхня суперечка вже добряче набридла. Михаїл розраховував, що наділений запальним темпераментом горця грузинський гість накинеться на пропозицію щонайменше з ентузіазмом. Натомість вони розмовляли вже понад годину, і цю їхню розмову можна було сміливо назвати «теревенями ні про що». Пора було завершувати. І, схоже, зараз доведеться викласти свій головний козир…

– Гаразд, Отаре, давай тоді підіб’ємо проміжні підсумки.

– А чому не остаточні?

– Зараз зрозумієш. Отже, пункт перший: ти заздалегідь сумніваєшся в тому, як ти це сформулював, що досвідчений оператор і досвідчений актор здатні разом поставити науково-фантастичне кіно високого рівня. Так?

– Я справді сумніваюся в цьому.

– Гаразд, це був пункт перший. Що ж до другого пункту, то ґрунтуючись на моїй розмові з покійним Данилом Демуцьким…

– Е-е-е… Стривай-но, стривай! До чого тут раптом Демуцький?

– А до того, що коли ми працювали разом на картині «Тахір і Зухра»112 під час евакуації в Ташкенті, то він і розповів мені про всі перипетії з довженківською «Землею».

– Ага-а-а, он воно як!.. Отже, ти наслухався цих розповідей та й собі вирішив також, що попервах кіномитця можуть шпетити, але це нічого не означає і в підсумку обертається тріумфом. Головне, щоб стрічку продали за кордон, а там уже буде, як буде…

– Ні-ні, Отаре, не так. Якщо стрічку продали за кордон – це ознака її непересічності, неординарності. А тому з нею все буде гаразд, що б і хто не говорив попервах! Демуцький саме так і стверджував.

– І керуючись його розповіддю, а також тим, що якийсь там американець купив «Небо кличе», ти зваблюєш мене на спільну постановку?

– Не просто на постановку, Отаре. Я також пропоную тобі зіграти одну з головних ролей.

Оце і був той самий «козир», завбачливо збережений Карюковим для вирішального моменту. Бо пропонувати актору Отару Коберідзе попрацювати колективним режисером-постановником – це одне, тоді як запропонувати ще й хорошу роль – то вже зовсім інше! Ігнорувати таку пропозицію грузинський гість навряд чи зможе.

– І-і-і… яку ж роль ти мені пропонуєш?

– Як ти подивишся на те, щоб зіграти радянського космонавта, інженера і, за сумісництвом, художника-аматора – три образи в одному «флаконі»?.. Як тобі пропозиція?..

Утім, про подібне можна було навіть не запитувати: тепер обличчя Коберідзе було осяяне якимсь внутрішнім світлом. Більше того, він перебував у захваті від почутого, це ж ясно, немов божий день!..

І щоб грузинський гість уже не відкрутився, Карюков вирішив посилити дію «наживки», додавши:

– О!!! Те, що треба… Себто навпаки не треба ніяких кінопроб – вважай, ти поцілив точнісінько в потрібний образ! Просто в «яблучко»!!! Отож запам’ятай свій теперішній стан і перенеси його на екран. Зробиш?..

– Гаразд, переконав.

Отар махнув рукою, тим самим даючи зрозуміти, що переговори скінчилися. Проте здорового глузду він не втратив, бо негайно слідом за згодою поспішив поцікавитися:

– А тепер скажи нарешті, як звати мого героя?

– Іваном Баталовим, якщо це тебе аж так непокоїть.

– Іваном Баталовим?..

Коберідзе наморщив чоло і на певний час про щось напружено замислився. Утім, Карюков прекрасно розумів причину такої поведінки:

– Либонь, ти подумки перебираєш сторінки повісті…

– Саме так. І щось не пригадую в «Серці Всесвіту»113 ніякого космонавта, інженера та художника Івана Баталова. Ні художника-аматора, ані професіонала – от нікого з таким ім’ям там немає, хоч би що!..

– У повісті такого героя і справді немає, але в нашій спільній кінострічці ця роль буде прописана.

– Отже, це буде не близька до тексту екранізація, а…

– Так, я планую науково-фантастичний фільм за мотивами повісті, а не дослівну екранізацію. Що ж, погодься: тим цікавіше буде знімати стрічку!..

– Е-е-е ні, Михайле, стривай, стривай! З твоїх слів випливає, що, на відміну від опублікованої повісті, сценарію картини ще немає. Це так?

– Це справді так: сценарій ще треба написати.

– А самого письменника ти плануєш залучити до роботи над сценарієм?

– Бердника? Аякже, аякже! Бо якщо без нього, тоді він, чого доброго, ще відмовиться згоду на екранізацію надавати…

– Як?! То ти ще не запитував його авторської згоди на екранізацію?!

Коберідзе навіть трохи відсунувся від співрозмовника й подивився на нього з неприхованим здивуванням.

– А як можна було запитати про це, коли автор повісті в цей час перебуває в далекій гірській експедиції?

– А-а-а… де саме?

– На Алтаї, здається. Утім, я можу й помилятися.

– О-о-о, це вже значення не має! Головне, що нічого ще не узгоджено… і в найближчій перспективі навряд чи вдасться узгодити.

– Чому ти так вважаєш? Гірські експедиції рано чи пізно завершуються, й гірські експедиції на Алтай чи кудись там ще не є виключенням з цього простого правила. Отож нічого страшного: по завершенні мандрів товариша Бердника ми все узгодимо, пропозицію