Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

мовила я, намагаючись говорити так, наче це жарт. Сюзен уже була надворі, чекала, коли вийду я. Вона не жартувала.

— Але тут нічого немає, — сказала я, відчайдушно обвівши поглядом шосе. Сюзен нетерпляче поступилася. Я безпорадно глянула на інших. Їхні обличчя освітлювало світло зі стелі салону, роблячи риси холодними і нелюдськими, неначе бронзові фігури. Донна відвела погляд, але Гелен розглядала мене з лікарською допитливістю. Ґай пересунувся на сидінні водія, регулюючи дзеркало. Гелен пробурмотіла щось собі під ніс — Донна втихомирювала її.

— Сюзен, — сказала я, — будь ласка, — у голосі звучала безсилість.

Вона нічого не сказала. Коли я нарешті просунулася вздовж сидіння і вийшла, Сюзен навіть не завагалася. Пірнула назад до авто і зачинила двері, світло на стелі вимкнулося і повернуло їх у темряву.

А тоді вони поїхали геть.

Я розуміла, що залишилася сама, хоч і мала наївне бажання — вони повернуться, це лише жарт, Сюзен ніколи не залишила б мене так, нізащо — я знала, що мене покинули. Я могла лише віддалитися, здійнятися десь над посадкою дерев і подивитися вниз на дівчину, яка стояла сама в темряві. Я такої не знала.

15

Першими днями ширилися різні чутки. Говард Смітет говорив, але помилково, що Мітча Льюїса було вбито, проте це було відкореговано швидше, ніж інші плітки. Девід Брінклі розповів про шість жертв, порізаних і підстрелених і залишених на газоні. Тоді кількість змінилася на четверо людей. Брінклі був перший, хто заявляв про наявність там і каптурів, і петель, і сатанинських символів, почалася ця плутанина через серце на стіні вітальні. Намальоване кінчиком рушника, вмоченим у кров матері.

Така плутанина була виправдана — звичайно, вони надавали мерзенне значення фігурі, вважали, що ця мазанина передавала якусь таємничість і приреченість. Було легше уявити, що це був слід після чорної меси, ніж фактично повірити в правду: що це всього-на-всього було серце, яке кожна закохана дівчина машинально малює в блокноті.

Пройшовши з милю дорогою, я підійшла до закритої станції «Тексако», що була неподалік. Я виходила на світло ліхтарів і ховалася назад у темряву, які утворювали звук, неначе смажили бекон. Я похиталася на пальчиках, розглядаючи дорогу. Коли я нарешті зрозуміла, що за мною ніхто не їде, то набрала номер батька з таксофона. Відповіла Тамара.

— Це я, — сказала я.

—Іві, — сказала вона. — Дякувати Богу. Де ти? — я уявила, як вона на кухні звиває шнурок, збираючи його у спіраль. — Я знала, що ти скоро зателефонуєш. Я так і казала твоєму батьку.

Я пояснила, де перебуваю. Вона, мабуть, чула ламкість мого голосу.

— Я вже виїжджаю, — сказала вона. — Залишайся на місці.

Я сіла на бордюр і чекала, прихилившись до колін. Повітря було прохолодне, що було першим провісником осені, сузір’я фар по 101-му шосе, великі вантажівки піднімалися вгору, набираючи швидкість. Я вигадувала виправдання для Сюзен, якесь пояснення її поведінки й одразу ж усе відкидала. Але не було нічого, окрім жахливого, безпосереднього усвідомлення — ми ніколи не були близькими. Я нічого не означала.

Я відчувала, що на мене дивилися з цікавістю водії вантажівок, які купували пачечки з соняшниковим насінням на автозаправці і хвацько плювали тютюн на землю. Знайома хода і ковбойські капелюхи. Я знала, що вони оцінюють факти моєї самотності. Мої голі ноги і довге волосся. Від мене, мабуть, надходили хвилі люті, які забезпечували мій захист, відлякуючи їх — вони не чіплялися до мене.

Нарешті я побачила, що наближається білий «Плімут». Тамара не глушила мотору. Я сіла на пасажирське сидіння, вдячність за знайоме обличчя Тамари змусило мене зашарітися. Її волосся було мокре.

— Не було часу його сушити, — сказала вона. Погляд, яким вона на мене глянула, був добрий, проте таємничий. Було помітно, що вона глянула на мене, щоб поставити кілька питань, проте, мабуть, знала, що я не пояснюватиму. Прихований світ, у якому живуть підлітки, які повертаються час від часу, лише коли вимушені, привчаючи своїх батьків очікувати на їхню відсутність. Я вже зникала раніше.

— Не хвилюйся, — мовила вона. — Він не сказав твоїй мамі, що ти пішла. Я казала йому, що ти з’явишся, тож вона буде лише зайвий раз хвилюватися.

Моє горе було подвоєне, особистий сенс відсутній. Сюзен покинула мене, назавжди. Вільне падіння, шок, отриманий від пропущеної сходинки. Тамара рилася в сумочці однією рукою, аж доки не знайшла маленьку золотисту коробочку, покриту рожевою тисненою шкірою. Схожа на коробочку для візиток. Всередині був невеличкий косяк, і вона кивнула на бардачок — я знайшла запальничку.

— Батьку не скажеш? — вона зробила затяжку, не зводячи очей з дороги. — Він може сваритися зі мною теж.

Тамара говорила правду: батько не зателефонував матері, і хоч його трясло від гніву, проте він був збентежений теж, неначе його донька — це домашня тваринка, яку він забув погодувати.

— Тобі могли завдати шкоди, — сказав він, неначе актор, який намагається пригадати слова.

Тамара спокійно поплескала його по спині, по дорозі на кухню, а тоді налила собі коли. Покинувши мене з його гарячим, знервованим диханням, його переляканим виразом обличчя. Він розглядав мене з іншого кінця вітальні, його стурбованість сходила нанівець. Те, що відбувалося, не викликало в мене страху — просто батьків гнів. Що міг він мені зробити? Що міг у мене забрати?

А тоді я повернулася до своєї спокійної кімнати в Пало-Альто, світло лампи — безбарвне світло для бізнесменів, що подорожують.

Коли я вийшла наступного ранку, апартаменти були порожні. Мій батько і Тамара вже були на роботі. Хтось один з них — мабуть, Тамара — залишив фен увімкненим, схожі на штучні кімнатні рослини коливались від потоку повітря. Зостався всього тиждень до того, як я мала їхати до школи-пансіонату, і сім днів здавалися надто довгими, як для перебування в квартирі батька, відбути сім обідів, хоч водночас зовсім мало — у мене не буде часу на звички, на умовності. Я мала лише чекати.

Я увімкнула телевізор, слухала спокійний саундтрек, риючись на кухні. Коробка рисових пластівців у шафі зліва мала прозоре покриття: я їла їх повними жменями, а тоді розплющила порожню коробку. Я налила склянку холодного чаю, насипала купку крекеру, який мав гарний розмір і товщину покерних фішок. Перенесла їжу на диван. Перш ніж встигла відкинутися, я застигла перед екраном.

Неймовірна кількість фотографій, які подвоювалися і розширювалися.

Пошуки злочинця чи злочинців досі не дали результатів. Диктор сказав, що Мітч