Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

могли б сказати ви. У мене всі тузи на руках. Ти один. Віддай мені лемура, і я повернуся до свого часу. І ніхто не постраждає.

«Якщо Опал отримає лемура, то постраждає вся планета», — подумав Артеміс.

Опал клацнула пальцями.

— Батлере, заберіть тварину.

Батлер зробив єдиний крок до Артеміса і зупи­нився. Його широка спина напружилася, а пальці скорчилися, немов намагалися скрутити невидиму шию.

— Я сказала, забери тварину, ти, безглузда лю­дино.

Охоронець упав на коліна, намагаючись вигнати голос зі своєї голови.

— Дай мені лемура зараз же! — волала Опал.

Батлер зберіг досить сил, щоб вимовити три сло­ва: — Йди. ст. пекло.

Раптом він схопився рукою за груди і впав.

— Упс, — сказала Опал. — Серцевий напад. Я вби­ла його.

«Залишайся зосередженим, — наказав собі Арте­міс. — Можливо, ми і тримаємо всі тузи в руках, але в одному з цих тузів є дірка».

Артеміс полоскотав Джей-джея під підборіддям.

— Сховайся, маленький друже. Сховайся.

На цих словах він підкинув лемура до люстри, що висіла на стелі. Джей-джей заборсався в повітрі, а потім схопився за скляну перегородку люстри. Він моторно вліз усередину, сховавшись серед листків-кристалів.

Опал негайно втратила інтерес до Артеміса, нама­гаючись підняти тіло Анджеліни до рівня люстри. Засмучено завищавши, вона зрозуміла, що така ви­сота непосильна навіть для істоти з її силами.

— Докторе Шальке! — закричала вона, і десь її справжній рот вимовив те ж саме. — У спальню, Шальке!

Артеміс запам’ятав цю інформацію, а потім, ухи­лившись від неї, схилився біля ліжка матері. Перенос­ний дефібрилятор стояв серед різного медичного устаткування, розташованого навколо ліжка під бал­дахіном, і Артеміс, швидко ввімкнувши його, протяг­нув усе це хитре пристосування туди, де лежав Батлер.

Охоронець лежав горілиць, розкинувши руки, не­наче на його грудях був невидимий валун. Його об­личчя було перекошене від напруги. Очі заплющені, зуби стиснуті, піт на лобі.

Він розстебнув сорочку Батлера, відкриваючи бочкоподібну грудну клітку, покриту шрамами і по­тужною мускулатурою. Поверхневе обстеження по­казало, що серце не б’ється. Тіло Батлера вже помер­ло, але його мозок був іще живий.

— Тримайся, старий друже, — пробурмотів Арте­міс, намагаючись зосередитися.

Він витягнув електроди з кобури, знімаючи з кон­тактної поверхні захисну плівку і покриваючи їх спе­ціальним електропровідним гелем. Поки він чекав, коли накопичиться заряд, електроди, здавалося, ста­вали важчими з кожною хвилиною. На той час як лампочка — індикатор заряду спалахнула зеленим, вони були подібні до кам’яних брил у його руках.

— Розряд! — вигукнув він, ні до кого особливо не звертаючись, коли помістив електроди на груди Бат­лера. Він натиснув кнопку під великим пальцем, по­силаючи 360 джоулів у серце свого охоронця.

Тіло Батлера вигнулося, і Артеміс відчув різкий запах волосся, що горіло. Гель став крихким і спа­лахнув, випалюючи два круги в місцях, де електроди вступили в контакт зі шкірою. Очі Батлера різко роз­плющилися, і його величезні руки обхопили плечі Артеміса.

«Він усе ще раб Опал?»

— Артемісе, — видихнув, але потім збентежено спохмурнів. — Артемісе? Як?

— Пізніше, старий друже, — різко сказав ірланд­ський хлопчик, подумки переходячи до наступної проблеми, — Поки що просто відпочивай.

Цей наказ йому не треба було повторювати. Батлер тут же знову втратив свідомість, але його серце продовжувало упевнено битися в грудях. Він був мертвим не настільки довго, щоб його мозок устиг загинути.

Наступною проблемою Артеміса була Опал, або, якщо сказати точніше, йому необхідно було витру­сити її з тіла матері. Артеміс сумнівався, що мати зможе видужати після такого випробування, якщо цього не зробити якнайшвидше.

Артеміс, зробивши декілька вдихів, зібрався на силі й перемкнув усю свою увагу на ширяюче тіло його матері. Вона крутилася під люстрою, несила піднятися вище, і намагалася схопити Джей-джея, який, здавалося, глузував з неї, махаючи їй усіма чо­тирма лапами.

«Чи може ця ситуація стати більш іронічною?»

Тут доктор Шальке увійшов до кімнати, розмаху­ючи пістолетом, який здавався занадто великим для його тонких рук.

— Я — тут, ваша високосте. Хоча повинен сказа­ти, що мені не подобається ваш тон. Я можу бути за­чарований, але я не тварина.

— Та замовкни, Шальке. Я бачу, що мені дове­деться підсмажити ще декілька твоїх мозкових клі­тин. А зараз, будь ласка, принеси мені цього ле­мура.

Шальке показав чотирма пальцями своєї вільної руки на люстру.

— Лемур дуже високо, чи не так? І як ви хочете, щоб я дістав його? Може, мені убити його?

Опал зі свистом кинулася вниз, вона була схожа на гарпію.

— Ні! — волала вона, б’ючи його по голові і пле­чах. — Я сама сотню разів уб’ю тебе до того, як ти зможеш пошкодити хоч волосинку на його шкурі. Він — майбутнє. Моє майбутнє! Всесвітнє майбутнє!

— Дійсно, — сказав доктор. — Будь я не загіпноти­зований, підозрюю, що зараз я би позіхнув.

— Стріляй у людей, — скомандувала Опал, — Спо­чатку в хлопчика, він найнебезпечніший.

— Ви впевнені? Мені здається, людина-гора не­безпечніша.

— Стріляй у хлопчиська! — засмучено завила Опал, сльози злості текли по її щоках. — Потім у Бат­лера, і в кінці — у себе!

Артеміс глянув. Це різко зменшувало їхні шанси; його спільник повинен зробити свій хід.

— Дуже добре, — сказав Шальке, намагаючись зняти із запобіжника дауер Батлера. — Що-небудь, аби уникнути цієї сцени.

«У мене всього декілька секунд до того, як він по­думає, як упіймати лемура, — подумав Артеміс. — Се­кунди, щоб відвернути Опал. Немає часу, аби щось зробити, але можна показати діру в її тузі».

— Нумо, Опал, — сказав Артеміс зі спокоєм, яко­го він не відчував. — Ти ж не стрілятимеш у десяти­річного хлопчика, чи не так?

— Я абсолютно упевнена, що буду, — сказала Опал без щонайменших коливань. — Я розглядаю питання про твоє Клонування, щоб можна було убити тебе багато разів. Це буде блаженством!

Потім до неї дійшло все, що сказав Артеміс.

— Десять? Ти сказав, що тобі десять років?

Артеміс забув про усі небезпеки, що оточують його, загубившись у солодкій миті тріумфу. Це п’янило.

— Так, саме це я і сказав. Мені десять. Моя справ­жня мати відразу б помітила це.

Опал, роздумуючи, укусила суглоб указівного пальця лівої руки Анджеліни.

— Ти — Артеміс Фаул з мого часу? Вони притяг­нули сюди і тебе!

— Це очевидно.

Опал підняло у повітря, вона була наче підхопле­на вітром.

— Є інший. Тут десь інший Артеміс Фаул.

— Нарешті! — сказав з