Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

168
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 78
Перейти на сторінку:
Так от, поки він ходив, ті попрокидались і з похмілля ніяк не могли второпати, де вони. Понадягали на себе штани, решту — плащі, піджаки, сорочки, краватки — взяли в руки і подалися шукати виходу, та потрапили в патіо до божевільних жінок. Зчинився страшенний гвалт. Знаєш, які вони хтиві, ті дівчата.

— А Чорний?

— А Чорний повернувся… Алло! Алло! Отож він повернувся і не знайшов у своєму кабінеті ні їх, ні їхньої одежі. «Мабуть, пішли на пристань, — подумав він, — зустрінуся з ними там. Не пропадати ж купленим продуктам». І подався їх доганяти.

— Ви, студенти-медики, всі скупі та дріб’язкові, живете як голодранці…

— Це, Трояно, через те, що нам не дарують звання, як вам, юристам, — воно нам коштує великі гроші, тому ми живемо ощадливіше.

— Маєш рацію. Підготувати медика коштує дорожче… Алло! Алло!.. Урвали…

Сатир і Різник одчайдушно відбивалися від божевільних жінок, котрі їх смикали, щипали, дряпали, кусали, слинили поцілунками, роздягали, тягли кожна у свій бік. Не стихаючи, калатав дзвін тривоги, до якого допалась якась божевільна. А з віконець темних камер, з-за товстенних грат дико волали інші, щоб і їм кинули хоч одного. Волали молоді дівчата, розпачливо торгаючи товсті прути, волали жовті й висохлі, наче мумії, старі, рвучи на собі останнє волосся, роззявляючи беззубі роти. Врешті надійшла допомога. Вдарили чисті водяні струмені із шлангів, що ними вправно орудували санітари, й кілька десятків лютих, розпалених хіттю самиць стали відступати, неспроможні витримати потужного натиску водяної стихії. То стихали, то злітали аж до небес плач, виття, вереск, крики й прокльони божевільних самиць, що не бажали примиритися з поразкою. Холодні, люті струмені майже підкидали в повітря худих і валили з ніг тілистих. Плазуючи по сірому асфальту патіо, що розкинулося, мов нескінченна пустеля, вперто вертали вони назад, до своєї здобичі, двох майже голих молодців, тепер зовсім тверезих, бо хміль вилетів від страху, без документів, які погубили хтозна-де, але, дякувати богові, живих.

До з’ясування, хто вони такі, їх замкнули в палаті тихих божевільних у чоловічому відділенні. Сатир і Різник не наважувались поглянути один на одного. Ані перемовитись бодай словом. Кожен обстежував своє тіло, яке боліло від численних подряпин. Доктор, — санітари вже називали Чорного доктором, — сказав, що їде на пристань, і коли часом його питатимуть двоє друзів…

— То це ж ми і є, — в один голос відповіли обидва. — Ми і є ті його друзі.

— Гаразд, гаразд, ось прийде доктор, і все з’ясується.

— Ви що, хочете тримати нас тут? І доки?

— Доки прийде доктор, — відповіли санітари; для них хлопці були двома новими божевільними. — Вас хтось сюди привів? — спитали вони.

— Ніхто, ми самі прийшли.

— Удвох?

— Удвох: він і я.

Щоразу, коли хлопці пояснювали, хто вони такі й що вони не божевільні, одна з сестер, яка говорила з французьким акцентом, відповідала їм:

— Еге ж, comme ça[16] кажуть усі. — Вона вимовляла «р» як «г».

— І що з нами робитимуть далі?

— Завтра побачимо. Підете пгацювати на гогод — садити гедьку.

Не може такого бути, заспокоювали вони себе подумки. Завели розмову з санітаром, котрий здався їм приємним чолов’ягою.

— Я студент медицини, — сказав Сатир.

— А я за рік буду адвокатом, — мовив Тантаніс. — Чи не будете ви такі ласкаві сповістити наших, що ми тут?

— З великим задоволенням, з великим задоволенням, — відповів санітар, але тільки щоб не перечити їм, щоб вони, бува, не почали казитись, — А куди сповістити?

— Про мене — моїм батькам, — відповів Тантаніс. — Наш номер є в телефонному довіднику, можете перевірити.

— А про мене — моїм сестрам на Четверту вулицю, — сказав Сатир. — Доктор, — вони теж уже називали Чорного доктором, — завів нас до себе, щоб ми протверезилися. Ми, розумієте, трохи випили з нагоди скорботної п’ятниці, студентського свята, і…

— Так, так, коли прийде доктор, тоді й сповістимо, не хвилюйтеся, а поки що ляжте поспіть — вам дадуть чогось заспокійливого.

— Ми нічого не станемо тут у вас пити! — підхопився на ноги Сатир так, наче хто припік його ззаду розжареною головешкою.

— Гаразд, навіщо сперечатись, — примирливо мовив Різник. — Я вип’ю все, що мені дадуть, аби тільки прояснилося в голові від хмелю.

— Давайте бром, — і Сатир назвав дозу.

— Нехай буде бром. Знаєш, на похмілля ладен пити й отруту, аби тільки полегшало.

Їх розбудив регіт Чорного. Він аж корчився від сміху. То згинався в три погибелі, то випростувався на весь свій височенний зріст, махаючи руками, мов пальма листям.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Які ж бо ви йолопи: повтікали з моєї кімнати… Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — Сміх не давав Чорному говорити. — Я подумав, ви поїхали на пристань, та й собі подався туди за вами.

— Не говори до мене, мерзотнику! — визвірився Сатир, що був блідий, наче вирізьблений із слонової кістки. — Подивився-но лишень, що з нами сталося! Єдине, що я тебе прошу, — не говори до мене, ніколи не озивайся до мене й словом, сучий сину, негіднику!

— Спокійно! Спокійно! Заспокойся, Сатире! — мовив, заходячи, Толомео, сам насилу стримуючи сміх. — Можу засвідчити, що Чорний, — а я теж тоді був із ним, — не заставши вас у своїй кімнаті, запросив мене з собою на пристань. Ходімо, каже, хлопці, певно, вже там. Чекали вас аж до суботи…

— А який сьогодні день? — запитав Різник, усе ще сонний від брому.

— Та вже неділя.

— Ото, мабуть, непокояться мої старі.

— Аніскілечки, — відповів Чорний, переставши сміятись. — Я розмовляв по телефону з твоєю матір’ю, а вона сказала, що тебе немає вдома, а коли я спитав, чи вона, бува, не знає, де ти можеш бути, відповіла, що, мабуть, поїхав на пристань.

— Знала б вона… — промимрив Тантаніс, якого все ще змагав сон.

— По-перше, твої біснуваті пацієнтки, розпалившись, мало не порозривали нас, — озвався Сатир, у котрого на тілі не було місця, яке б не боліло, — а по-друге, і це найгірше, ваші сестрички та санітари майже переконали нас, що ми божевільні. Який це все-таки жах, коли ти нормальний, а тебе вважають за божевільного. У вас не знайдеться сигарети? — спитав він, нервово переплітаючи жовті від нікотину пальці.

— На, бери собі всі, в мене ще є, — сказав Толомео, подаючи йому пачку.

— Ніхто не хотів піти нам по сигарети, — скаржився далі Сатир, затягнувшись так жадібно, наче мав у грудях четверо легенів. — Тут гірше, ніж у в’язниці. А Різника згвалтували…

— Хто? — засміявся Толомео, вдаючи зацікавленість.

— Та одна божевільна…

— Ну і язик у тебе, Сатире!

— Таж ти мені сам хвалився!

У цю мить зайшла медсестра й спитала:

— То вони йдуть

1 ... 64 65 66 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорботна п'ятниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скорботна п'ятниця"