Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Після години аналізів, оглядів, УЗД, мені нарешті ставлять діагноз. І ні, це не вагітність. На щастя. Хоча мені й порадили вдома зробити кілька тестів за декілька днів, тому що термін ще зовсім маленький може бути.

Проблем із нирками в мене ніколи не було, тому почути висновок лікаря було так само неочікувано, як якби я дізналася зараз, що вагітна.

— Вас залишать тут на кілька днів, не хвилюйтеся, усе це лікується, але потрібно дотримуватися всіх рекомендацій. Марина проведе вас у палату.

— Дякую, — я підіймаюся з канапки та виходжу в коридор.

Поглядом одразу ж натикаюся на два незадоволені та злі обличчя. Тато з Давидом стоять по різні боки від дверей. Косяться недобре один на одного. Напевно, батько встиг наговорити Давидові багато «хорошого».

— Зі мною все добре, тож можете їхати додому, — намагаюся вичавити із себе усмішку, але виходить насилу.

Батько ж може заборонити Давидові бачитися зі мною. Він у мене суворий дуже щодо хлопців. Як же хочеться залишитися з Леоновим наодинці, щоб впевнитися, що він нікуди не подінеться.

— Якщо з тобою все добре, тоді чому тебе залишають у клініці? — супиться тато й лікар пояснює йому, що до чого. Водночас не забуваючи згадати, що все ж ймовірність вагітності поки не можна виключати на сто відсотків.

Я весь цей час дивлюся на Давида, який у відповідь розглядає мене похмурим поглядом. Чомусь не наважуюся підійти до нього. Так і йду з лікарем, лише кивнувши на прощання.