Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "

Глава 22. Літаки, аеропорти й розмови

 

Повертатися з відпустки завжди важче, ніж їхати в неї. Особливо, коли тобі доводиться вертатися на три дні раніше. Й особливо, коли на тебе чекає жахливий тиждень. Коли тобі доведеться подивитися в очі всім демонам, що переслідували тебе останні місяці.

Коли в літаку Соломія прокручує все це в голові, вона не перебільшує. На руках виступають зрадницькі мурашки від думки, що бізнесмени нині можуть розв’язувати свої проблеми варварськими методами минулого. Якщо її просто закенселять, це вона відкараскається малою кров’ю. Заспокоює себе дівчина саме так.

— Ти чого трусишся, як у лихоманці? — Давид, який до цього мирно спав, помічає вібрації від дівчини.

— Не гіперболізуй. Нічого як не в лихоманці.

— Але ж трусишся, — позіхає наприкінці. Він і сам минулої ночі ледь зміг заснути. І справа навіть не в кривому матраці. До нього Давид звик на другу ніч. А в тому, що він намагався прикинути подальший сценарій їхнього життя. Коли вони приземляться в їхньому місцевому аеропорту, матеріал про махінації вже вийде. Над тим, щоб його просувати по всіх соцмережах і телеграм-каналах, уже працюють комунікаційники.

І Давид, випромінюючи при Соломії абсолютну впевненість у всіх діях, у глибині душі ні-ні, а думав про те, як йому далі бути. Адже це він став основною ланкою логічного ланцюжка, який нарешті замкнувся. Десь глибоко в душі його броню байдужості гриз черв’ячок сумнівів.

Гмиря багато років тому повірив у нього та найняв на охорону. Начальник особисто відбирав кандидатів на роль охоронців своєї сім’ї. І це саме він дав шанс амбітному слідчому, який розчарувався в усій системі правосуддя. А тепер Давид почував себе, як той собака, який вкусив господаря і чекає на свій вирок.

Абсолютно зарано над цим думати. Навіть якщо його ім’я спливе, чоловік був упевнений — не чіпатимуть. Чого вже, у цих людей буде й так купа проблем. І помста на порядку денному точно не буде стояти в перших рядах. Із цими нав’язливими думками, які тарганчики в голові невпинно підносили до його свідомості, немов цегли на будівництво, Давид крутився всю ніч. І в літаку нарешті хоч на пів години зміг вимкнути голову.

— Не трушусь, — буркає Соля.

— Я ж бачу, що не так щось, — стоїть на своєму чоловік. — Ти через те, що відпустка перервалась, така похмура?

— Ні, урешті-решт ти можеш нормально поспати, а не на тому довбаному матраці.

— Та годі тобі, — відмахується від того Давид. Хоча й сам уже мріяв про ортопедичний матрац на ліжку. — Я це робив заради тебе. Перше враження на твою родину мало бути нормальним.

— Якщо буде наступний раз, то ми знімемо номер у готелі, — запевняє його дівчина.

— Домовилися. Наступного разу живемо в готелі. Так ти скажеш, чого ти хвилюєшся?

— А ти не здогадуєшся? — дивиться на нього з-під брів, наче збирається розчаруватися у відсутності чоловічої кмітливості.

— Через розслідування? Не хвилюйся. Я думаю, воно швидко розлетиться мережею.

— Саме цього я і боюсь.

— У сенсі? Ти ж хотіла зробити гарний матеріал? У тебе це вийшло. Там якісна робота, яка тягне на всі премії світу.

— Розумієш, я ж хотіла переїхати до столиці. І там уже будувати кар’єру. А тепер цей матеріал, наче, вирішальний. Мовбито він буде фільтром моєї профпридатності. І, — Соля замовкає ненадовго, а Кравець терпляче чекає на продовження, — і я боюсь.

— Чого боїшся? Того, що цей фільтр не пропустить твій матеріал?

— І цього також. А ще того, що герої цього розслідування будуть мститися.

— Здається, ти передивилася фільмів.

— Я передивилася статистику вбивств журналістів, — парирує дівчина.

— Я тобі кажу як людина, яка працює на Гмирю. Він так свої проблеми не розв’язує, — Давид одразу заходить зі своїх козирних аргументів.

— А якщо той, помічник міністра? Ми ж йому зараз усе життя ламаємо.

— Ну тоді тобі доведеться винайняти мене як тілоохоронця. І я тебе захищатиму, — Давид не витримує серйозність розмови. Соломія зараз тільки сіє в ньому невпевненість, яку він намагався всю ніч гасити. І зараз простіше перевести розмову в ігристе річище, ніж дійсно замислюватися над відсотком ймовірності власної смерті.

— Дави-и-иде, — за звичкою стогне Соля. Йому все ж удається її відвернути. Або вона сама з радістю чіпляється за цю можливість.

Решту польоту вони мовчать. Тільки Соля довірливо схиляє голову на плече чоловікові. А той гладить її долоню у своїй руці.

Дивно, як вони зійшлися. І як швидко порозумілися, належачи до, здавалося б, різних шарів населення. Вона — витончена та прогресивна. Він, якби була його воля, залишався б зі своїм кодексом неандертальця. Вона любить футуристів і поезію, а йому складно даються навіть детективи. Вона обожнює адреналін, а він би з великим задоволенням подивився волейбольний матч на ліжку. Вона завжди засинає перед ранком, а в нього — графік. Такі різні, але такі… свої. Начебто вся ця ситуація була потрібна лише для того, щоб вони знайшли одне одного.

Такий вислід підбадьорює Соломію. Їй не здається настільки вже великою платою все, що вона собі надумала в голові, за те, що вона почувається комфортно. Нехай навіть у цього почуття можуть в одну мить обрубати всі нейрони. Навіть якщо це короткочасно. Зараз же вона близька до стану щастя. Можливо, через те, що вони в повітрі? А тут свої закони, що не підвладні правилам, які панують на твердій поверхні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍