Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Чорт.

Розчарування бувають різними. Це здалося Глібу одним із найжорстокіших. На екрані домофону з’явилася фігура. Жіноча, з пляшкою вина в руках, якою активно помахували, усміхаючись, але це була не Настя.

Відчинивши двері, чоловік кивнув:

— Привіт, — Юля вперлася долонею Імагіну в груди, пропонуючи відійти, дати дорогу. Він чомусь заперечив.

— Привіт, ти якийсь сумний, — вона оглянула Гліба поглядом, наче сканером, натискаючи на груди вдруге — з тим же успіхом. — Ти що, не один? — Юлія заглянула за плече чоловіка, намагаючись побачити в коридорі ознаки перебування тут жінки.

— Один.

— Ну так чому ми стоїмо у дверях? — перевела погляд на чоловіка, підозріло примружилася. — У мене був дуже складний день, треба розслабитися…

З третього разу Імагін теж не зійшов із місця.

— Та що ж таке? — не витримавши, Юля подивилася вже роздратовано.

— Ти на таксі приїхала?

— Так.

— Я тебе відвезу або замовлю машину.

— Я загалом не для того приїхала, щоб тут же їхати, Імагін. Чи ти…

— Або я.

— У тебе що, хтось з’явився? — жінка відійшла, оглядаючи чоловіка здивованим поглядом. Несподівано. Юля вважала, що першою ці їхні кінцеві недостосунки припинить вона.

— Так.

— Хто вона? — через цей самий подив, Юля навіть не могла зрозуміти, що мала б відчувати — злитися, радіти, засмучуватися.

— Ти її не знаєш, але це і не важливо. Загалом, дозволь, я тебе відвезу. Але більше не приїжджай без попередження.

— А з попередженням, отже, можна?

— А з попередженням, я сам приїду, якщо тобі знадобиться моя допомога.

— Якого характеру?

— Дружнього.

Юлія кивнула. Ось так.

— Ти що, закохався, Імагін?

— Я на шляху до цього… — чоловік хмикнув, явно пірнаючи думками в якісь спогади. Повертати його звідти довелося ненаполегливим покашлюванням.

— Ви з нею вже…

Імагін насупився, явно не бажаючи відповідати на питання, хоча відповідь Юлі й не була потрібна.

— Я це до того, щоб ти не зарікався. Раптом спробуєш, а потім передумаєш закохуватися?

— Це ми вже якось без тебе вирішимо, дякую.

— Ну вирішіть, тільки… Загалом, якщо що — телефонуй.

— Почекай десять хвилин, я зберуся.

— Не треба, — Юля дістала з кишені телефон, починаючи гортати набрані. — Дякую, але я сама. Не хочу, щоб потім мені якась миленька дівчинка патли виривала через те, що її хлопець мене вночі додому підвіз. І не важливо, що цей хлопець формально раніше був моїм… — далі Юля бубоніла уже собі під ніс, вишукуючи номер таксі. Набрала, приклала до вуха. — Навіть вина не вип’ємо? Ну, тобто, я не вип’ю, а ти не складеш компанію? Ти мені жорстоко відмовив, Глібе. Доведеться самій, у пінній ванній… під музику… з келихом… голою…

Чоловік хмикнув, але рішення не змінив. Отже, серйозно.

— Ну як хочеш, — у цей самий момент на тому боці відповіли. — Алло, можна машину на…

Зачинивши двері за колишньою, Гліб повернувся на диван, знову взяв у руки пульт.

— Насте-Насте… Де ж ти така взялася? — зупинившись на спортивному каналі, він спробував зосередитися на трансляції стародавнього хокейного матчу.

Але думками раз у раз повертався до моменту, коли у двері подзвонили. Чорт, як усе ж було б добре, якби на порозі стояла вона. Це було так нереально, але так бажано.

Хоча чому нереально? Просто не одразу. Але скоро. Інакше й бути не може — він же точно довго не витримає, та й вона навряд… Тягне ж. Жорстоко тягне. Взаємно.

— Правда, Насте?

— Це, правда, була хороша програма… — ну хоч хтось із ним згоден. Відклавши пульт, Гліб закинув ноги на журнальний столик, склав руки на грудях, знову намагаючись поринути в те, що відбувається на екрані.