Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нових напівдетективних історій також не було. Місто вдавало, що воно тихе, спокійне і трохи сонне місце.
Сато ознак життя не подавав. Може, образився. Може, не здогадався запідозрити своїх несподіваних помічників у змові з дажанами, які примудрилися вкрасти злочинця в нього з-під носа. Може, вирішив більше не зв'язуватись із ненормальними студентами. Ярослав його певною мірою розумів і навіть трошки співчував.
Нудьга.
На тлі всього цього чергова витівка смугастого гризуна була дуже доречна. Спочатку гризун замерехтів. Потім почав безсистемно пересуватися по кімнаті. За допомогою притаманної йому телепортації чи просторових стрибків, як говорили тут. Ярослав з цікавістю за ним стежив.
Якоїсь миті гризуну набридло стрибати по кімнаті, і він перемістився в коридор. Ярослав задумливо свиснув і навіщось пішов слідом. Гризун, бачачи таке діло, перемістився далі. Хазяїн знову пішов за ним. Таким чином їхня дружна пара і опинилася на запиленому горищі, заваленому всіляким мотлохом. Особу, одягнену в чорне, з синьою ганчіркою, що приховувала фізіономію, Ярослав прийняв за такий самий мотлох. Просто новіший, який не встиг повністю покритися пилом століть. І він так думав, поки особа не заворушилася.
— Сюрпрайз, — сказав Ярослав і подивився на свою домашню тварину. Дежавю.
Тварина у відповідь незворушно поворушила вусами.
— Котячий корм, — визначив подальшу долю гризуна хлопець.
Гризун не повірив. Напевно, подумав, що в разі чого легко зможе втекти від озвірілого господаря.
Особа заворушилася активніше і досить спритно схопилася на ноги.
— Сюрпрайз, — повторився Ярослав, розглядаючи невисоку, витончену постать, широкоплечу і вміючу загрозливо застигати.
Це був напевно хлопець. Тільки руки вводили в оману. Вузькі кисті, довгі, тонкі та дуже витончені пальці. Руки не виглядали чоловічими навіть із одягненими на тильну сторону долоні шкіряними ромбами, прикрашеними металевими кільцями. Ромби нагадували дивні рукавички нареченої, на зап'ясті вони кріпилися до браслетів, з іншого боку тонкими шнурками, пропущеними між середнім і безіменним пальцями, були прив'язані до бокових кутів ромбів. Ярослав ніяк не міг збагнути, як ця краса надягається без сторонньої допомоги і дивувався, що його хвилює таке нікчемне питання при зіткненні ніс до носа з людиною, яка запросто покалічила одного з еліти магічного світу.
— Забирайся, — наказав хлопець, точно не дівчина, дівчата з приємним баритоном зустрічаються набагато рідше, ніж хлопці з витонченими руками.
— По-моєму, ти поранений, — сказав Ярослав.
Йому шалено хотілося втекти, кудись, хоч до біса в пекло, але він залишався на місці. Не від великої та небаченої хоробрості, як вважає Ладане. Ярославу було цікаво, ні більше, ні менше. Просто цікаво. Упертість і хоробрість тут ні до чого. Дракони помилилися. У ньому оселилася зовсім не тінь дракона. У ньому живе велика, вгодована і дуже цікава кішка.
— Поранений, — хлопець посміхнувся. Ярославу так здалося. Хоча хто його розбере під цією ганчіркою, намотаною на обличчя? Як тільки дихає?
— Я вмію лікувати. Не дуже добре, але принаймні не спливеш кров'ю. А шрам тоненький буде. Шрами прикрашають чоловіків.
— Яка дурість, — сказав володар синьої ганчірки.
— Сам ти дурість, — обурився Ярослав. Ось чому всі довкола вважають його слова дурістю? Змовилися? — Лікування один із небагатьох талантів, який у мені розвивається без мук та дурних помилок. Щоправда, Ярен каже, що повноцінного цілителя з мене не вийде. Я не вмію черпати силу ззовні під час лікування. В мені взагалі немає цього дару. Бідолашний ельф досі не може зрозуміти, чому мені вдається лікувати без цілительського дару. Думаю, вся річ у металі. Напевно, це сплав, а одна з частин сплаву – залізо, яке в пристойній кількості є в крові. Кров червона саме через залізо, якщо ти не знаєш.
— Ти дивний, — сказав хлопець.
— Ти дивніший, — не залишився у боргу Ярослав.
— Ти не боїшся?
— Не знаю, — щиро зізнався Ярослав. Цікаве питання насправді. — Мені хочеться втекти, хочеться кричати і хочеться стягнути з тебе цю ганчірку, щоб розібратися, що ти таке. Я не роблю ні першого, ні другого, ні третього. Мені ліньки вибирати. Та й в будь-якому разі я знаю більше ніж будь-хто. Ти зовсім не дівчина, яка мстить за зганьблену честь.
— Голос можна змінити.
— У тебе справжній голос. Я знаю коли не справжній. Я дзеркало.
— А як я тебе вб'ю? — схилив голову на бік.
— Я опиратимуся, — попередив Ярослав. — Я вмію чинити опір, мене ельф вчить. Магія на мене діяти не буде, незалежно від школи, сили і дару. А ти поранений, з тебе витекло досить багато крові. На мою думку, стільки у донорів не беруть, але вони й без того відчувають слабкість.
— Пропонуєш допомогу? — спитав хлопець.
— Міняюсь.
— На що?
— На твою зовнішність.
— Зовнішність?! — стільки подиву в голосі.
— Ганчірку зніми, — сказав Ярослав, поки він не почав пояснювати, що помінятись зовнішністю неможливо.
— Впевнений?
Хлопець різко хитнувся вперед і вп'явся поглядом в обличчя Ярославові.
Тигр. Справжні тигрині очі. Злі та трохи розкосі, але дуже гарні, такого блакитного кольору, який буває у ляльок та героїв японської анімації. А вії світлі, трохи сіруваті. Побач хтось ці очі поблизу, потім все життя б клявся, чим попало, що на нього дивилася дівчина, шалено красива дівчина, дуже зла на весь світ.
— Ти блондин, попелястий, дажан, один із тих, чиї предки примудрилися отримати крапельку ельфійської крові, — навіщось сказав Ярослав. Відчуття було таке, невимовне. Мов світ змінився, або розширився. — Ти з сім'ї потомствених воїнів, точніше потомствених найманців із магічним даром, які вміють гарно мечами розмахувати. І зараз ти когось захищаєш. Такі як ти знічев'я не привертають до себе стільки уваги. Ти пив кров дракона, у тебе очі стали яскравішими, реакція краща, твоя сила стала багатополюсною і ти повірив, що можеш зносити гори. Ти помиляєшся. Кров дракона хороша для маскування, будь-який найманий вбивця за неї вдавиться. У війні вона не помічник.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало», після закриття браузера.