Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

розділ 20

Чергова знахідка

 

— Сволота невдячна, — зашипів Кіого, коли Ярослав дотягнув його до виходу з будівлі.

— Він завжди такий, — не сперечався з визначенням Ярослав. — Спочатку репетує, потім прикидається добрим і розуміючим, після чого намагається змішати тебе з лайном. Ярен дуже його не любить. А, на мою думку, Сато таким оригінальним способом намагається втриматися за свою посаду. Зараз він до певної міри знаменитість і не бажає ділитися лаврами переможця з будь-ким іще. Мені такі люди вже траплялися. Найкраще від них триматися подалі.

— Я все розумію, — огризнувся Кіого. — Просто прикро. Ти за нього всю працю зробив. Йому тільки й залишилося піти та спитати. І для цього він захопить із собою цілий гарнізон. Скотина.

— Ну і нехай. Не варто засмучуватися через кожну дрібницю. Та й не дуже мені хотілося ловити якогось контрабандиста із замашками маніяка. Головне, що він більше нікого не чіпатиме.

— Угу, — погодився Кіого і надовго замислився.

На дуже довго. Весь вечір думав. А потім з'явився до кімнати Ярослава з абсолютно маячною ідеєю. Кіого запропонував помститися сволочному Сато. Спосіб помсти він вибрав дуже оригінальний. Ярослав у першу мить не зрозумів, чого від нього хочуть, коли почув сакраментальну фразу.

— Давай у нього злочинця вкрадемо та сховаємо.

— Айро? — здивовано спитав Ярослав. Він ніяк не міг уловити логіку в думках Кіого і не розумів, навіщо йому знадобився цей геніальний отруйник.

— Ні-і-і-і, — простяг Кіого, недобре примруживши очі. — Цього злочинця я вже здав дажанам. Вони з ним упораються. Вони мають свої методи викриття. Швидкі та дієві. Треба було одразу до них йти. А Сато залишиться ні з чим, надто довго він копається. Ми вкрадемо іншого. Того, що бігає Містом із синьою ганчіркою на фізіономії.

— Викрадача книг? — Уточнив Ярослав. Фантазія у приятеля буйна, мало куди вона його завела.

Кіого радісно закивав.

— Навіщо він тобі? — стомлено спитав Ярослав. Це ж треба було зв'язатися з таким дурнем. Хоча ідея з дажанами чудова. Сато так зрадіє їхньому втручанню у справи позбавлення Міста злочинних елементів, що на радостях може повіситися.

— Мені він не потрібний, — усміхнувся Кіого. — Важливо, що він потрібний Сато. І важливо, що його Сато не отримає. Тим більше, кажуть, що це дівчина. Ми ж не можемо дозволити такій наволочі, як Сато ображати дівчат.

— Де ти збираєшся ховати цю дівчину? — навіщось спитав Ярослав.

— Потім подумаємо. Спершу треба її знайти.

Логічно. А те, що дівчина і без їхньої сумнівної допомоги чудово ховається, Кіого, схоже, не хвилює.

Більш безглуздої ідеї Ярославу вислуховувати не доводилося. Навіть пропозиція сестри, підпалити мамину малинову сукню свого часу не виглядала настільки дивною. Напевно, тому він зрештою погодився. У душі Ярослав сподівався, що згодою все й обмежиться. Кіого поспить, трохи охолоне і викине сумнівну ідею з голови. Що, в нього інших занять немає?

Як виявилося, інші заняття перестали приятеля цікавити. Він радився з вітрами, чіплявся з дивними питаннями до Тамі, поки Сан не обігріла його чимось важким по голові, ходив безсистемно Містом, відвідував сумнівні заклади і всім своїм виглядом висловлював зацікавленість у знаходженні особи, що приховувала своє обличчя під шматком синьої тканини. Ярослав був упевнений, що особистість давно викинула тканину і спокійно ходить вулицями з непокритою головою, але приятелю він про це розсудливо не сказав. Боявся, що той почне допитувати всіх зустрічних дівчат, а ті на радощах від того, що місцевий секс-символ звернув на них увагу, почнуть у всьому зізнаватись. Аж до підготовки кінця світу. У Місті одразу стане веселіше. Причому всім без винятку.

Знайти таємничу особистість можна було лише випадково, тільки якщо вона впаде Кіого на голову. Але падати йому на голову особистість чомусь не стала. Напевно, красень не вселяв їй довіри. Вона впала на голову Ярославові. І винен у цьому був знову ручний гризун породи шахіш. Втім, Ярослав був винний не менше. Він із самого початку зрозумів, що із спільного відвідування горища одного з корпусів академії нічого хорошого не вийде, але навіщось туди пішов. Він мав лише одне виправдання. Йому було нудно. За півгодини треба було бігти до лісу на пошуки улюбленого вчителя ельфійського походження. Потім треба буде вислуховувати його нудні міркування і намагатися зрозуміти, чого він хоче цього разу. Все звично і відомо наперед.

А Ярославові захотілося пригод. Справжніх. З погонями, таємничими артефактами та порятунком світу від лиходія. Загалом, звичайний героїчний набір, на який йому досі не щастило. Йому взагалі по життю не щастило. Все в нього було не як у людей. Це ж треба було потрапити в інший світ тільки для того, щоб отримати вчителя з дивностями, тінь дракона, який чи помер, чи комусь спробував помститися таким дивним способом, і перспективу розжитися дипломом престижного навчального закладу. Та той же Нік, що начитався фантастики, зі сміху помре. Ще з недавніх пір з'явилося кілька благородних дівчат, чиї татаки вирішили отримати у свою сім'ю творця, але дівчата довго не протрималися, Сан швидко і доступно їм пояснила, чому Ярослав може стати не найкращим придбанням. Розтлумачила у своїй звичайній манері. З погрозами, сумнівами наявності у опонентів розуму та уяви, та роз'ясненнями поняття «дружба» в інтерпретації її сім'ї. Дівчата Сан повірили. Репутація у її сімейки була ще та. Тож нашестя напівголих красунь найближчим часом не очікувалося. На щастя. Навала дівчат Ярослава налякала. Він поки одружуватися не збирався. Тим більше так, в якості нового придбання до сімейного музею рідкостей. А відмовитися від такої сумнівної честі, навряд чи вийшло б. Дівчата та їхні батьки місцеві закони знають краще.

Якийсь час Ярослава розважали розмови з драконом, але і вони скоро перетворилися на щотижневий обов'язок і втратили всю свою привабливість. Дракон дуже багато знав. Ярослав підозрював, що оповідань Етля вистачить на найближчу сотню років та ще й залишиться на тисячу запасу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍