Читати книгу - "Спокута"

він не помітив. Усі ці три роки вона мала до нього почуття, приховуючи цю закоханість, загортаючи її у шати фантазії та прикрашаючи в своїх оповіданнях. Вона належала до тих дівчат, які живуть у своєму вигаданому світі, цілком поринувши у власні думки. Мабуть, було досить тої драми на березі річки, щоб плекати в ній ці фантазії, які й розквітли пишним цвітом.

Ця теорія, ба навіть переконання, підтримувалася лише спогадом про зустріч у сутінках на мосту. Багато років він тримав у пам'яті цю подію в парку. Брайоні мала знати, що його запросили на вечерю. Вона була босоніж, у брудній білій сукні. Це було дивно. Вона чекала на нього, можливо, готувала свою маленьку промову, навіть репетирувала свій монолог уголос, сидячи на кам'яному парапеті. А коли Тернер нарешті прийшов, вона оніміла. Це теж щось означало. Вже тоді йому здалося дивним, що вона не озивається до нього. Він дав їй листа, і вона втекла. А за кілька хвилин розпечатала записку. Вона була приголомшена, і не тільки отим словом. Брайоні вирішила, що він зрадив її кохання, віддавши перевагу її сестрі. Тоді, у бібліотеці, Брайоні переконалася в своїх найгірших побоюваннях, і тої миті всі її фантазії розбилися. Спочатку були розчарування і відчай, а потім прилинула гіркота. А вночі, під час пошуку близнюків, нарешті відкрилась унікальна можливість для Брайоні помстилася за себе. Вона назвала злочинцем його — і ніхто, окрім її сестри та його матері, не сумнівався. Він зрозумів би імпульс, спалах злості, інфантильний інстинкт руйнування. Диво було в іншому — яка глибока дівоча злопам'ятність, щоб завзято повторювати свою вигадку знов і знову, доки його не запроторили до Вондсвортської в'язниці. Тепер він зможе очиститися, і це його тішило. Він визнав, що їй треба мужності, щоб звернутися до закону і заперечити свої свідчення, дані під присягою. Але він не вважав, що осад з його серця колись зітреться. Так, тоді вона була дитиною, але він їй не пробачить. Ніколи не пробачить. Надто болюча рана.

* * *

Попереду була ще більша метушня, чулося ще більше криків. Неймовірно, але назустріч їхала танкова колона — просто у лави машин, пішоходів, солдатів, біженців. Натовп неохоче розступався. Люди втискувалися в щілини між покинутими автами або у шпарини поруйнованих стін чи у прорізи, де колись були двері. Це йшла французька колона, простий загін: три бронемашини, дві вантажівки та дві бойові машини піхоти. Їх ніхто не підтримав. Британські війська вважали, що французи їх підставили. Не боролися за свою країну. Розлючені, що їх відштовхують з дороги, «томмі» кляли своїх союзників криками «Мажино[40]!» У свою чергу, poilus[41], напевно, були в курсі чуток про евакуацію. А тепер їх послали прикрити тил. «Боягузи! Тікайте на свої кораблі! У штани напудили!» Потім французи зникли вдалині, і юрба знову зімкнулася в хмарі дизельного диму й попрямувала далі.

Вони вже минали останню хату в селі. У полі, попереду, Тернер побачив чоловіка зі своїм псом коллі: селянин орав кінним плугом. Як і ті пані у взуттєвій крамниці, фермер не звертав уваги на колону. Ці обидва життя існували паралельно — війна була просто хобі ентузіастів — не серйозніша, аніж цькування здобичі гончаками на ловах; за найближчим живоплотом видно було жінку на задньому сидінні автомобіля: вона цілком поринула у плетення на шпицях, а на моріжку біля нового будинку якийсь чоловік навчав свого сина гратися в м'яча. Так, і надалі оратимуть, і надалі буде врожай, і надалі хтось вечерятиме, і хтось змеле зерно, а інші їстимуть хліб, і не всі помруть...

Тернер думав над цим, коли Нетл схопив його за руку й указав уперед. Гуркіт французької колони перекрив інші звуки, проте було вже видно, що там. Їх було щонайменше п'ятнадцять, за десять тисяч футів над землею,— маленьких цяток у лазурі, які кружляли понад шляхом. Тернер і капрали невідривно вдивлялися, і всі інші теж спинилися та звели погляди в небо.

Виснажений голос прошепотів йому на вухо:

— Чорт. Де Королівська армія?

Інший відповів зі знанням справи:

— Вони бомбитимуть жабунів.

Наче бажаючи спростувати ці слова, одна з цяточок відірвалась і почала майже вертикально пікірувати, прямо над їхніми головами. Кілька секунд звук не доходив. Тиша дзвеніла у вухах, кров пульсувала. Навіть несамовиті крики, які лунали тут і там по всій дорозі, не звільняли від цього відчуття тиші. «До схову! Врозтіч! Розбігайсь! Ну!»

Рухатися було важко. Тернер ще міг ступати по дорозі, міг стояти, але доводилося напружувати пам'ять, щоб відреагувати на незнайому команду, щоб розвернутися геть од шляху і тікати. Зупинилися біля останньої хатини в селі. За нею були комора і рілля, яку орав фермер. Тепер цей селянин стояв зі своїм собакою під деревом, ніби ховаючись від дощу. Його кінь, досі запряжений, випасався на необробленій смузі. Солдати і мирні мешканці розбігалися далеко від дороги у всіх напрямках. Повз Тернера майнула жінка, несучи заплакану дитину, потім роздумала і повернулася, застигла, нерішуче дивлячись у бік дороги. Куди бігти? На скотарню чи у поле? Її закляклість як рукою зняла з Тернера параліч. Коли він штовхнув її до воріт, торсонувши за плече, зачулося виття. Жахіття перетворилося на науку. І вигадала ж якась людина це сатанинський виття! І з яким успіхом! Це був звук самої паніки, який наростав, смертоносний, і всі знали: до кожного з них прийде кінець. Це був звук, який сприймається персонально. Тернер, підтримуючи жінку, потягнув її у ворота, щоб вона тікала з ним на середину поля. Він торкнувся її, вирішив за неї, тому тепер відчував, що не може її покинути. Але хлопчику було принаймні шість років, він важив чимало, і разом обоє зовсім не просувалися.

Він вихопив дитину в неї з обіймів.

— Біжімо,— крикнув він.

На борту «Штуки» була одна бомба у десять тисяч фунтів. На землі всі старалися триматися подалі від будівель, транспортних засобів та інших людей. Пілот не витрачатиме свій дорогоцінний вантаж на самотню фігурку в полі. А от коли він обертається в повітрі, це вже інша справа. Тернер бачив, як вороги вистежують утікача заради спортивного інтересу. Вільною рукою він тягнув жінку за кисть. Хлопчик намочив штанці й репетував Тернеру просто у вухо. Мати, здавалося, не рухалася. Вона тягнула руку і щось кричала. Вона хотіла, щоб їй повернули сина. Дитина пнулася до неї з-за плеча Тернера. І тут почувся скрегіт: це впала бомба. Солдатів