Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Я глипнула на боса, бажаючи підтвердити свій здогад. Він не просто всміхався, він шкірився так зарозуміло й вдоволено, неначе йому в цю хвилину робили найкращий в його житті мінет. О так, я практично відсмоктала його підступності. Дурепа. Яка ж я дурепа!

— А пішов ти! — я підвелася з дивана так різко, що ледь не збила з ніг пані Зефірку. Вона відскочила в бік й обурено підібгала губи. Та встрявати не поривалася, це добре. Для неї.

Тоні спізнився лише на кілька секунд, не одразу вловив, що я усе збагнула. Збагнула та відчайдушно хотіла його вбити.

І як я тільки повірила, що він сумирно зробить це? З ескортницею. Взагалі будь з ким. Усе, чого він прагнув, — познущатись з мене й насолодитись виставою. А ще, певно, трахнути когось з цих дівок. Нехай хоч втопиться в тому желе! Мені байдуже!

Насправді ні, анітрохи. Й від цього боліло дужче.

— Куди ти знову зібралася?! — заволав бос на все горло.

— Якнайдалі від тебе!

Дівки, як на лихо, припинили танцювати й щебетати між собою, а прикипіли очима до нас й пожадливо хапали кожне слово. А ще сповільнювали мій рух до свободи. Й втечу від обвинувачень у вбивстві.

І саме через цих допитливих гадин я затрималася настільки довго, що Тоні зумів хапонути мене за руку, бо я, не наважуючись почати бійку, у якій стовідсотково програю, не так активно працювала ліктями, проштовхуючись до виходу з вітальні.

— Відчепися! — гарикнула я.

А Соретті лише смикнув мене до себе, не зронивши ані слова.

Та я не збиралася здаватись отак просто, не сьогодні, не після такої ганьби.

Розвернулася й з усієї сили штовхнула боса вільною рукою, вклавши в цей удар всю злість, яка сповнювала мене аж по вінця. Від несподіванки Тоні розтиснув пальці, вивільняючи мене, а далі зник з-перед очей. Й почувся глухий плюск. Врешті-решт у басейні з желе опинились не хвойди, а той, хто найбільше мріяв про нього, але так і не знайшов, кого туди затягти.

— Більше не чіпай мене. Ніколи, — загрозливо просичала я.

Мої слова пролунали надто гучно, бо музику й балачки поглинула тиша. Усі, навіть діджей, спостерігали за безкоштовною виставою. Тепер вона скінчилася.

Я рішуче попростувала до ліфта.

От тепер дівки вже стереглися мене й не наважувалися заступати шлях, навпаки, відходили, пропускаючи мене уперед. Дехто навіть косивсь на мене як на нову рольову модель — взірець гніву й гордості, а ще відчуття внутрішньої самоповаги.

Вони помилялися — ні того, ні іншого я не мала. Тільки лютувала, оце і все, що я відчувала зараз. А ще забороняла собі рюмсати, хоча дуже хотілося.

Натиснувши на кнопку, я втупилася очима просто перед собою, не бажаючи читати в поглядах ескортниць ані осуду, ані співчуття, ані усього іншого, що вони в цю мить мали на думці про мене, Тоні й усю нашу ситуацію. Начхати.

Аж тут хтось збоку пискнув тихенько:

— Сонечко, він позаду.

Я виструнчилась. І повільно розвернулася. Тоні насувався на мене, як у фільмах жахів маніяк, котрий переслідував головну героїню, що пів години тому намагалася порубати його сокирою, — невблаганно. Тільки замість власної й чужої крові його вкривало желе.

Я вдруге простягла руку до кнопки, намацала її ніби той тривожний сигнал для виклику охорони в магазині, й вдавила в металеву панель сильніше ніж було потрібно. Ліфт не квапився. Соретті наближався.

А я… Я не могла гукнути «Агов, шльондри, прикрийте мене», бо таке буває тільки в паскудних комедіях. Я влипла, страшенно влипла. Проте і босу буде непереливки.

Аж тут я почула позаду знайомий шурхіт. Розсунулися рятівні двері.

Не зводячи з Тоні очей, я позадкувала у ліфт. Той покидьок прискорився.

Я припала плечем до стіни із кнопками й почала гарячково натискати на перший поверх так, немов приклеїлася до нього зсудомленим пальцем.

Соретті, завваживши це, рвонув до мене. Чимдуж. В мене ледь-ледь теліпалося серце.

— О дідько… Дідько… Дідько… Лайно собаче, — скиглила я собі під носа, ніби це могло прискорити якось ліфтові механізми. Час здавався гумовим, хоча насправді усе відбувалося з блискавичною швидкістю.

Двері сіпнулися та почали сунути одна на одну. Я майже врятована. Майже. Я видихнула й заплющила очі.

Кабіну струсонуло, ніби нею пройшовся невеличкий землетрус. Двері нарешті возз’єдналися, ліфт почав повзти униз.

Тоні, котрий встиг застрибнути в останню мить, стояв просто переді мною. Я опинилася у пастці. Остаточно, коли він ляснув долонею на «стоп».

— Не займай мене, — попросила я. Й одночасно попередила.

І відсунулася трохи далі, ну, наскільки це було можливо в замкненому просторі, сповненому запаху вишневих льодяників через желе. Одяг Тоні, просякнутий ним, обліпив його міцне тіло другою шкірою.

— Вечірка ще не скінчилась, Лізбет, — процідив бос крізь зуби. Сердито. Небезпечно.

Всередині мене, від серця у шлунок, ковзнув кубик льоду.

— Для мене скінчилась. До того ж, це була не вечірка, а черговий твій жахливий підступний задум.

— Як і твій, — пирхнув він. — Ти воліла підшукати мені наречену. Я прагнув, щоб до тебе дійшло, що ти сама цього не хочеш.

— І ти програв.
— Як і ти. Подвійне фіаско, — бос витримав коротку паузу. — Чого ти так і не збагнула — якби мне було плювати, з ким одружуватись, я б це вже зробив.

— Тоні Соретті шукає справжнє кохання? Це смішно, — і зі сміху мого на підлогу стікала отрута.

Я знов помітила, як риси його вродливого обличчя загострилися, як воно перетворилося на непроникну сталеву маску.

— Якби я був аж настільки слухняним сином й виконував усі татусеві забаганки, навряд ми б зустрілися, Ліззі. Та я не такий, — із темним задоволенням проспівав він. — Звісно з заручинами тої лярви дещо довелося підкоригувати, — мабуть, те «дещо» — це поява мене у родинному колі Соретті, Джасперові на «радість», — та у мене в процесі кілька варіантів розвитку подій. І одруження — геть не головний.