Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

— Звичайно, можеш, — шепоче Роман на вухо, прикушує мочку і починає рухатися трохи швидше. — Ти тільки пізнаєш своє тіло, не стримуйся. Віддайся своїм бажанням.

Накриваю руку Романа долонею та слідую за його рухами. Це так еротично: разом стискаємо мої груди, ведемо рукою по животу і зупиняємось на венериному горбку. Поштовхи прискорюються, стають потужнішими, але Роман не опускає долоню нижче, чекає на мою команду. А я спалахую від нового витка бажань, вони здаються забороненими, але життєво необхідними.

Стискаю його долоню і тягну вниз, закушуючи в нетерпінні губу. Наші пальці накривають клітор, плавно обводять його, натискають, масажують – я показую, як мені подобається. Я – продовження його пальців, а він – моїх. Ми згуртувалися в русі тіл, стали єдиним цілим.

Не минає й хвилини, як тіло пробиває гостре задоволення, і я протяжно стогну, встромляючи нігті в зап'ясті Романа, здригаючись від екстазу. Над вухом лунає здавлений хрип, але більше я нічого не чую, тільки важко дихаю і млію від приємних відчуттів, що взяли в полон моє стомлене тіло.

Не знаю, скільки минає часу, я пливу хвилями, не можу навіть руками і ногами поворушити.

— Водички? — весело питає Роман.

Киваю і абияк сідаю, спираючись на спинку ліжка. Хапаю мінералку, жадібно п'ю воду великими ковтками, змочуючи горло, що пересохло від криків. Фокусую погляд на Романі: він задерикувато усміхається, спостерігаючи за моїми діями. Навіть встиг одягтися, поки я приходила до тями.

— Тобі йде ця пустотлива хлоп'яча усмішка, — віддаю пляшку і знову валюсь на подушку. — Не знала, що ти вмієш бути таким веселим і життєрадісним.

— Це ти так впливаєш на мене, — тихо зізнається Роман.

Моє закохане серце тремтить від щастя і сміє сподіватися.

Ми з Романом обіймаємось і балакаємо про якийсь дурниці: розповідаємо, як провели новий рік, скаржимося на однотипні святкові комедії у кінотеатрі, з усмішкою згадуємо шкільні ранки та дискотеки у старших класах. Спати не хочеться. Близько опівночі ми тероризуємо міні-бар: накидаємось на шкідливі чіпси з горішками, п'ємо кока-колу і сміємося до болю в животі.

Спустошивши всі їстівні запаси, я укриваюся ковдрою і чекаю, поки Рома вимкне світло. Він лягає поряд, обіймає мене і ніжно цілує.

— А чому ти передумав? — все ж таки питаю я в темряві. — Коли ми вперше торкнулися теми батька та зведеного брата, ти радив мені ніколи не повертатися додому. А зараз погодився поїхати зі мною, прикинувшись моїм хлопцем.

— Я не передумав. Але бачу, що тобі це дуже важливо. Ти хочеш налагодити стосунки з батьком, хоча боїшся зізнатися у цьому навіть самій собі.

— Я слабка, так?

— Звичайно, ні. Тільки сильні люди здатні на прощення.

— Навряд чи я вибачила батька, — кажу, але одразу розумію, що брешу. — Я готова дати йому другий шанс, і все.

— Я підтримаю тебе. Але якщо твій зведений братик поводитиметься по-мудацьки, я йому морду підправлю. Мовчки вислуховувати образи на твою адресу не стану.

— Сподіваюся, до цього не дійде, — нервова дрож пробігає тілом, і я ховаюся від сумнівів в обіймах Романа. — Спасибі тобі.

Він мовчки торкається губами до моєї скроні, перебирає пальцями волосся і бажає приємного сну.