Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вибравши момент я все ж наважився запитати Полупуда: як все це розуміти? На що козак, знизавши плечима, відповів просто:
— Прощаються жіночки. І з нами, і з життям минулим. Одному Господу відомо, як воно далі складеться. Повернемося ми коли-небудь з підмогою, чи пропадемо навіки за версту звідси. Великий Луг — він і батько, і вітчим... По-різному трапляється... Ті, кому є кого чекати або в що вірити, до нас не прийдуть. А тих бідолах, що зовсім одні на всьому білому світі залишилися, якщо на те Боже благословення буде, доля дитям обдарує. Не згасне рід, не щезне...
— Чекай, чекай... Яким ще дитям? А батьком хто буде? Тобто, мені що, потім на них одружитися доведеться?
Якщо я коли-небудь ще побачу подібний вираз на обличчі козака, то буду знати, як виглядає крайнє здивування.
— Ну, ти як щось бовкнеш, Петре — хоч стій, хоч падай, — пробурмотів він, відкашлявшись, чи вдоволю насміявшись. — Ти ж не магометанин, щоб гаремом обзаводитися?.. Ні, якщо котра по серцю прийдеться і не проти буде — мир вам та любов. Козакові дружину мати не забороняється. Правда, з куреня випишуть, але це нічого — в паланці осядеш. А у поході все одно разом будемо* (*прим., — за звичаєм війська Низового Запорізького, курені складалися тільки з «товаришів», тобто неодружених козаків, які мали право жити у Січі, тоді як одружені жили по паланках чи зимівниках і вважалися у «підданстві»). Але зараз про це не думай. Вдови та сироти не ласки від тебе чекають, хоча... це теж не завадить. Головне, — щоб подальше їхнє життя сенс мало. Наперекір усьому, всупереч смерті, яка забрала рідних і близьких. І не нам, чи комусь іншому їх за це засуджувати. Розумієш?
— Так ... Воїн тільки за себе та друзів відповідає, а жінки — за весь рід людський.
— Розумно сказано. Хороші в тебе наставники були, Петрусю... От і міркуй, — міцним, підбадьорливим штурханом у плечі Полупуд, як би ненароком, направив мене до тієї самої русокосої Іванки.
Ох, і пригожа ж дівчина, спасу немає! Тепер, коли гормони вгамувалися, я міг стверджувати це з усією відповідальністю. І, вперше за весь вечір, сам узяв дівчину за руку.
Вона ледь помітно здригнулася, глянула злякано, але долоньку не відняла. Стояла тільки, мов скам'яніла.
— Не бійся... Не скривджу... — потрібні слова самі знайшлися. — Ходімо, посидимо де-небудь... Хочеш, я покажу тобі на небі Велику Ведмедицю?
Ось і не вір, що чоловік і жінка абсолютно різні біологічні види. То стояла тремтіла, наче на морозі, а тут — вмить зігрілася, аж пашить. Немов я казна-що доброго чи розумного зробив. Може, вони й справді звідкись з інших зірок до нас на Землю прилетіли? Адже, навіть якщо забути про Дарвіна з його мавпами, не може моє власне ребро бути настільки гарнішим за свого господаря? Хоча, якщо по аналогії з пагоном і пнем...
Ведмедицю шукати не стали, а на розсипи Чумацького шляху все ж подивилися... Ближче до ранку. Коли на небі вже почали запинати тюлевий полог. А потім Іванка сказала те, про що інші мовчали:
— Ти, будь ласка, вцілій, Петрусю. Я буду чекати…
Пара слів всього, а яка дилема утворилася. З одного боку — радіти треба. Це ж важливо, коли чекають. А з іншого — відчуття, ніби ненароком у неоплатні борги вліз. Хоча, з Іванкою дійсно було добре. З іншими, ммм... приємно, а з нею — добре. От і думай, козаче, суши голову. Ні, хоч як не крути — правильно, що їх на Січ не пускають. Який там бойовий дух? Один безлад і душевне сум'яття...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда», після закриття браузера.