Читати книгу - "Пробуджені фурії"

сестро, я справді на це сподіваюся, тоді ти нарешті наплюєш на власний потенціал і ухилишся від останнього права, яке ми здобули — повернутися назад і спробувати знову. Ти зробиш усе це через свою всрану віру, а якщо дитина в твоєму животі — дівчинка, то ти і її приречеш до того ж самого лайна.

Тоді на мою руку лягла долоня.

— Гей, дядьку, — то був один зі списантів, за підтримки підприємцевого охоронця. Він виглядав налякано, але рішуче. — Годі. Дай їй спокій.

Я глянув на його пальці, що лежали на моєму лікті. Коротко подумав, чи не зламати їх, чи не вивернути всю руку і…

Всередині спалахнув спогад. Батько трусив матір за плечі, як сніп бела-трави, що ніяк не зіскочить зі свого шпичака, викрикуючи образи й випари віскі їй в обличчя.

Мені сім років, як хапаю його за руку й намагаюся відтягти її вбік.

Він тоді майже не дивлячись жене мене ляпасами через кімнату й заганяє в куток. Повертається до неї.

Я розчепив руки на плечах жінки. Струсив долоню списанта. Подумки взяв себе за карк і теліпнув.

— Відступи, дядьку.

— Аякже, — тихо сказав я. — Як я сказав, сестро, ми живемо у вільному світі. І мене це ніяк не стосується.

Шторм видав нам стусана через кілька годин. Довгий шарф кепської погоди затемнив небо за моїм ілюмінатором і налетів на «Гайдучу доньку» з борту. Я лежав був горілиць на койці, дивися в сіру металеву стелю й читав собі палку лекцію про небажаність втручання в чужі справи. Я почув, як гудіння двигуна повищало на тон і припустив, що то Джапаридзе зажадав від гравітаційної системи більше плавучості. За кілька хвилин вузька каюта ніби смикнулася вбік, а на столику навпроти склянка просунулася на кілька сантиметрів, перш ніж антипроливна поверхня закріпила її на місці. Вода, що в ній була, різко перехилилася й вилилася через край. Я зітхнув і зліз із койки, тримаючись за стіни, а тоді нахилився, щоб визирнути з ілюмінатора. Раптовий дощ заляпотів об скло.

Десь на вантажнику пролунала сигналізація.

Я насупився. Це здавалося надто різкою реакцією на якісь там трошки хвилястіші, ніж звичайно, води. Я заліз у легку куртку, яку відкупив у когось із команди вантажника, закріпив під нею «Теббіт» і «Рапсодію» й вислизнув у коридор.

Знову втручаємося, га?

Зовсім ні. Якщо ця балія збирається тонути, я хочу знати наперед.

Я пішов за звуком на рівень основної палуби й вийшов під дощ. Хтось із команди проминув мене, стискаючи незграбного бластера з довгим дулом.

— Що воно таке? — спитав я її.

— Або я знаю, семе, — вона наділила мене похмурим поглядом і смикнула головою до корми. — Головна панель показує порушення цілісності у вантажному. Може, то лисокрил намагається забитися всередину й перечекати шторм. Або ні.

— Допомогти?

Вона повагалася, тінь підозри на мить з’явилася на її обличчі. Можливо, Джапаридзе щось говорив про мене, або їй сподобалося моє нещодавно набуте обличчя. Або вона просто боялася, і їй не завадив би товариш.

— Чом би й ні. Дякую.

Ми пройшли назад до вантажних відсіків і далі одним з мостиків, хапаючись за що-небудь, коли вантажник кренився.

Злива шмагала нас під несподіваними, дикими кутами. Сирена вередливо пищала над водою. Попереду, вздовж лівої секції вантажних відсіків, в раптовому насупленому мороці шквалу пульсував ряд червоних вогнів. Під миготливими сигнальними вогнями, з-під краю відкритого люка виднілося світло. Жінка з команди шикнула і вказала туди дулом бластера.

— Онде, — вона рушила вперед. — Там хтось є.

Я глянув на неї.

— Або щось. Ох уже ж ці лисокрили, га?

— Так, але для того, щоб понатискати кнопки, лисокрил має бути доволі нетупий. Зазвичай вони просто закорочують систему шишкою на дзьобі й сподіваються, що тоді їх впустить. І я не відчуваю запаху горілого.

— Я теж, — я оцінив простір на мостику й вантажні відсіки, що здіймалися над нами. Витяг «Рапсодію» і накрутив її на максимальне розсіювання променя. — Добре, будьмо розважливі. Дай мені зайти першому.

— Я мусила б…

— Я так і думав. Але я заробляв таким на життя. Тож я пригощаю. Постій тут, стріляй у все, що вийде з того люка, якщо я перед тим не погукаю.

Я пішов до люка так обережно, як мені дозволяла хитка підлога, і оглянув замковий механізм. Там начебто не було жодних пошкоджень. Двері висіли прочинені на кілька сантиметрів — можливо, їх розкрило на таку ширину нахилом вантажника під шквалом.

Після того, як невідомий ніндзя-пірат подолав замок, звісно.

Дякую за уточнення.

Я виключив зі слуху шквал і сигналізацію. Прислухався до руху на іншому боці, накрутив нейрохімію так сильно, щоб почути важке дихання.

Нічого. Нікого.

Або хтось навчений бойовій непомітності.

Та стули ж ти пельку.

Я обережно пхнув ногою край люка. Завіси були врівноважені до волосинки — вся маса важко розкрилася назовні. Не давши собі часу подумати, я заскочив у пройму, вишукуючи мішень для «Рапсодії».

Нічого.

По всьому вантажному приміщенню блискучими рядами стояли діжки заввишки до пояса. Проміжки між ними були завузькі навіть для дитини, не кажучи вже про ніндзю. Я підійшов до найближчої й прочитав наліпку. Добірний «Екстракт люмінесцентної ксеномедузи Шафранових морів», прямий холодний віджим. Олія сіткомедузи, модно промаркована для завищення ціни. За сприяння нашого підприємливого фахівця з економічної аскетичності.

Я засміявся й відчув, як напруга витікає з мене.

Нічого, але…

Я понюхав.

Був якийсь запах, ледь вловимий у металічному повітрі вантажного відсіку.

Побув і зник.

Чуття чохла з Нового Хоко були досить гострі, щоб ледь-ледь вловити його присутність, але коли знаєш, що він є і свідомо намагаєшся його визначити, запах зникає. Мене хтозна-чому освітила спалахом згадка про дитинство, якийсь нетипово щасливий образ тепла і реготу, який я не зміг приписати якомусь конкретному спогадові. Чим би там не пахнуло, я знав цей запах дуже близько.

Я сховав «Рапсодію» і подався назад до люка.

— Тут нічого немає. Я виходжу.

Я виступив під теплі бризки дощу й наліг на двері, щоб зачинити їх. Вони замкнулися й заклацнулися на замки, солідно бемкнувши засувами, відрізавши мене від будь-якого запаху минулого, що я його вловив. Різке червонясте сяйво над головою згасло, а сигналізація, що стала непомітною фоновою константою, раптом стихла.

— Що ти там робив?

То був підприємець. Його обличчя затверділо від злості. Поруч стояв охоронець. Кілька чоловік із команди скупчилися позаду. Я зітхнув.

— Перевіряв ваші інвестиції. Усе запечатане й убезпечене, не хвилюйтеся. Схоже, що замки відсіку глюкнули. — Я глянув