Читати книгу - "Пробуджені фурії"

на жінку з команди з бластером. — Або якийсь надто розумний лисокрил таки був заліз, а ми його шугнули. Знаю, що надії мало, але у вас на борту ніде нема нюхача?

— Нюхача? Тобто, такого, як у поліції? — Вона похитала головою. — Не думаю. Можна спитати капітана.

Я кивнув.

— Ну, гаразд, як я вже сказав…

— Я поставив тобі запитання.

Напруга в рисах підприємця вже сягнула рівня гніву. Охоронець при його боці зиркав на мене на знак підтримки.

— Ага, і я відповів. А тепер, якщо дозволите…

— Ти нікуди не підеш. Томасе.

Я зиркнув на охоронця до того, як він устиг послухатися команди.

Він застиг і переступив на іншу ногу. Я перевів очі на підприємця, борючись із сильною спокусою довести протистояння туди, куди воно прямує. Від сутички з дружиною жерця мені аж свербіло завдати комусь фізичної шкоди.

— Якщо цей бивень мене торкнеться, йому знадобиться операція. А якщо ти не заберешся з моєї дороги, то й тобі теж. Я вже сказав тобі, що твій вантаж цілий. Тому я пропоную тобі відступити вбік і вберегти нас обох від незручної сцени.

Він глянув на Томаса і, вочевидь, прочитав на його обличчі щось вказівне. Відійшов.

— Дякую, — я пропхався між скупченою за його спиною командою. — Хтось бачив Джапаридзе?

— Мабуть, на містку, — сказав хтось. — Але Іцуко правду каже, на «Гайдучій» нема нюхача. Ми не драні морські поліцаї.

Сміх. Хтось заспівав основну тему з експерїї з такою назвою, і решта підхопила її на кілька рядків. Я тонко всміхнувся й проліз повз них. Майже пішовши, я почув, як підприємець голосно вимагав негайно відчинити люк.

Що тут удієш.

Я все одно пішов шукати Джапаридзе. Якщо він і не допоможе, то хоч наллє.

Шквал пролетів далі.

Я сидів на містку, стежив на погодних сканерах, як він розчиняється на сході, й сподівався, що вузол у моєму нутрі зробить те саме.

Назовні небо прояснішало, а хвилі перестали штурхати «Гайдучу доньку» на всі боки. Джапаридзе відпустив аварійне посилення гравідвигунів, і вантажник повернув собі колишню остійливість.

— То скажи мені правду, семе, — він знову підлив мені міллспортського мішаного і вмостився на стілець з іншого боку навігаційного столу. — Ти придивляєшся до запасів сіткомедузячої олії?

Я звів брову.

— Ну, коли справді так, то це було доволі нездорове питання.

— Та нє, навряд, — він підморгнув і одним махом вихилив віскі. Відтоді, як стало зрозуміло, що погода дасть нам спокій, він дозволив собі трохи сп’яніти. — Той драний хрін. Про мене, можеш забрати його вантаж. Аби ти не намагався зняти його, поки він на «Гайдучій».

— Точно, — я підняв свою склянку до нього.

— То хто це?

— Га?

— Для кого ти водиш радаром? Якудзяки? Банди Трав’яного Обширу? Штука в тому…

— Арі, я серйозно.

Він блимнув на мене.

— Що?

— Подумай. Якщо я розвідник якудзи, а ти ставиш мені такі запитання, це заведе тебе до справжньої смерті.

— Ой, та лайно це краб’яче. Ти мене не вб’єш. — Він підвівся, нахилився до мене через стіл і зазирнув в обличчя. — Очі в тебе не такі. Я знаю.

— Справді?

— Так, а крім того… — він знову опустився на стільця й недбало махнув склянкою. — Хто поведе цю балію до новопештської гавані, коли я буду мертвий? Вона, знаєш, не така, як ті штучні інтелектики на «Шафрановій лінії». Коли-не-коли їй потрібен людський дотик.

Я знизав плечима.

— Думаю, що зміг би залякати когось із команди, щоб це зробили. Показав би їм твого димного трупа для стимуляції.

— Оце продумано, — він вискалився й знову потягся до пляшки. — Я б не здогадався так зробити. Але, як я вже сказав, я не бачу цього в твоїх очах.

— Бачив багато таких, як я?

Він наповнив наші склянки.

— Дядьку, та я був такий як ти. Я виріс у Новопешті, як і ти, і я був піратом — як і ти. Заробляв грабунками на маршрутах із Семивідсотковими Ангелами. Гімняні прибутки, вантажні глісери, що ходять Обширом. — Він помовчав і глянув мені в очі. — Мене впіймали.

— Оце кепсько.

— Так, то було кепсько. Забрали моє м’ясо і вкинули до сховища на три десятиліття, трохи менше. Коли я вибрався, мене могли зачохлити тільки в ні до чого не прошите тіло якогось наркомана. Мої рідні всі повиростали, перессали, або, знаєш, повмирали чи що. Я мав доньку, їй було сім років, коли я пірнув, так вона стала на десять років старша за чохол, що був на мені, коли я вийшов. У неї вже була власна родина, вона жила своїм життям. Якби я й знав, як мені з нею породатися, вона мене знати не хотіла. Я був просто тридцятирічним провалом в її очах. Те саме з її матір’ю, котра знайшла іншого чоловіка, завела дітей, ну, ти знаєш, як воно буває. — Він перехилив своє віскі, здригнувся й глянув на мене несподівано сльозавими очима. Налив собі ще одну. — Мій брат загинув, розбившись на жучку через кілька років, як мене забрало. Не мав страховки, не мав жодного способу перечохлитися. Сестра й сама побула на збереженні, запірнула через десять років після мене й не могла вийти раніше, ніж ще через двадцять. Був ще інший брат, народився за кілька років по тому, як я пішов — я не знав, що йому казати. Мої батько й мати розійшлися — він помер перший, скористався своїм полісом на перечохлення і подався кудись бути знову молодим, вільним і одиноким. Не схотів чекати на неї. Я пішов її навідати, але вона тільки те й робила, що глипала у вікно з усмішкою на обличчі, та все повторювала, що скоро, скоро настане і її черга, скоро. У мене аж дрижаки шкурою пробігли.

— Тож ти повернувся до тих Ангелів.

— Добре вгадав.

Я кивнув. То був не здогад, а лейтмотив, що проходив крізь життя десятка знайомих часів моєї новопештської молодості.

— Так, Ангели. Вони прийняли мене назад, а за той час піднялися в курнику на кілька щаблів. Було там скількись тих самих хлопців, з якими я колись бігав. Вони бомбили зсередини аероплави на рейсах до Міллспорта. Добрі гроші, а з метовою залежністю, яку я мусив утримувати, мені це було потрібно. Потерся з ними десь два-три роки. І знову впіймали.

— Та ну? — я присилував себе, щоб бодай трохи вдати здивування. — І скільки дали цього разу?

Він усміхнувся, як людина перед вогнищем.

— Вісімдесят п’ять.

Ми трохи посиділи в тиші. Нарешті Джапаридзе налив ще віскі й сьорбнув зі