Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

гуляє на волі. По-вашому, хтось убиватиме йому дочку, а він ще й гроші дозволить убивці за це одержати?

— Може, й так, — погодився дядько Гевін. — Але не думаю. Гадаю, містер Прітчел взагалі тим не журився. По-моєму, він знає, що Джоел Флінт не збирається отримувати поліс або якусь іншу виплату. Може, він знав, що така маленька в’язниця, як наша, не затримає у своїх мурах колишнього циркача, і сподівався, що Флінт ще повернеться додому, і цього разу був готовий його зустріти. Я гадаю, тільки-но люди дадуть йому спокій, він закличе тебе до себе і сам про це розповість.

— Ха, — озвався інспектор. — Тоді вони, певно, вже дали йому спокій. Бо ось послухайте. Приїжджаю я туди сьогодні пополудні, аж у вітальні з ним троє. У них чек, засвідчений банком. Чек на велику суму. Вони купували в нього ферму, усю гамузом… — між іншим, я й не знав, що земля в цій околиці аж така дорога. Перед ним уже лежав акт продажу, складений і підписаний, та коли я назвався, вони згодилися почекати, поки я верну сюди, до міста, і скажу комусь… можливо, шерифові. І я від’їхав, а той божевільний усе стовбичив у дверях і, вимахуючи тим актом, бурчав: «Атож, кажи шерифові, чорти б тебе забрали! І законника візьми теж! Візьми того законника Стівенса. Я чув, він себе має за дуже спритного!»

— Дякуємо вам, — сказав шериф.

Він говорив і рухався розважливо, трохи афектовно, no-старосвітському гречно, як то вміють лише огрядні чоловіки, тільки що він був такий завжди; досі я ніколи не бачив, щоб він отак раптово покинув когось, хоч би навіть і мав стрінутися з ним узавтра. Він більш і не глянув на інспектора. «Моя машина надворі», — кинув він дядькові Гевіну.

І саме перед заходом сонця ми під’їхали до чепурної загорожі з паль навколо порожнього чепурного подвір’я й чепурного компактного будиночка, проти якого стояли велика закурена легкова машина з міським номером та Флінтів потовчений ваговіз із якимсь чужим юнаком-негром при кермі, — чужим, бо старий Прітчел зроду не держав ніякої челяді, хіба що свою дочку.

— Він також виїздить, — сказав дядько Гевін.

— Це його право, — відказав шериф.

Ми піднялися сходами. Але ще й дверей не доступилися, як старий Прітчел загукав нас до себе, — його шорсткий і хрипучий старечий голос лунав з-за дверей, відчинених із сіней до їдальні, на стільці надималася величезна старомодна розкладана валіза, перевита реміняччям, і троє північан у запорошеному хакі стояли, дивлячись на двері, а сам старий Прітчел сидів за столом, і я вперше вгледів (дядько Гевін сказав мені, що він бачив його досі лише двічі) кучму розкошланого сивого волосся, буйні хащі брів над окулярами в сталевій оправі, настовбурчені непідстрижені вуса і пасма бороди, забруднені тютюновою жуйкою аж до кольору брудної бавовни.

— Заходьте, — сказав він. — Це той законник Стівенс, еге ж?

— Так, містере Прітчеле, — потвердив шериф.

— Кгм! — мугикнув старий. — Так що, Габе, — провадив він далі. — Вільно мені продавати свою землі чи ні?

— Звичайно ж, містере Прітчеле, — відказав шериф. — А ми й не знали, що у вас такий намір.

—< Ха! — озвався старий. — А може, я через це передумав?

Чек і складений акт лежали перед ним на столі. Він підсунув чек до шерифа. На дядька Гевіна він уже не дивився, тільки додав: «І ви». Дядько Гевін та шериф підійшли до столу й зупинилися, роздивляючись той чек. Жоден його не торкнувся. Я бачив їхні обличчя. На них не було ніякого виразу.

— Ну? — запитав Прітчел.

— Добра ціна, — сказав шериф.

За цим разом старий сказав «Хе!» коротко й хрипко. Розгорнув акт і покрутив під носом, тільки не в шерифа, а в дядька Гевіна.

— Ну? — запитав він. — То як, законнику?

— Все гаразд, містере Прітчеле, — відказав дядько Гевін.

Старий сидів, спершися плечима об крісло, обидві його руки лежали на столі, голова задерлася: дивився він угору на шерифа.

— Ну? — запитав він. — То рибку з'їсти чи на дно сісти?

— Це ваша земля, — промовив шериф. — Що ви з нею зробите — то ваш клопіт, не чий.

— Ха! — відгукнувся містер Прітчел. Він не ворушився. — Ну, гаразд, панове. — Він не ворушився зовсім; один із незнайомців підійшов і взяв акт. — За півгодини мене вже тут не буде. Можете зразу вступати в права володіння, а ні, то знайдете ключ під матою завтра вранці.

Здається, він навіть не глянув їм услід, коли вони виходили, хоч я не певен, бо окуляри його блищали. Потім я відчув, що він дивиться на шерифа, дивиться вже цілу хвилину чи й більше, а ще потім я зауважив, що його сіпає, колотить і трясе по-старечому, хоч руки його на столі лежали непорушно, мов дві грудки щойно проданої глини.

— Отже, вгавили його, — сказав він.

— Що правда, то правда, — погодився шериф. — Але потерпіть трохи, містере Прітчеле. Ми його впіймаємо.

— Коли? — скричав старий. — За два роки? За п’ять? За десять? Мені вже сімдесят чотири; я поховав жінку й четверо дітей. Де то я буду за десять років?

— Тут, сподіваюся, — сказав шериф.

— Тут? — здивувався старий. — Хіба ви не чули допіру, як я сказав тому, що може за півгодини займати будинок? Ваговіз у мене готовий, я маю з чого витрачатися і маю на що витрачатися.

— Витрачатися на що? — запитав шериф. — Такий чек? Навіть ось цьому хлопцеві довелося б схоплюватись як світ і ганяти до пізньої ночі, щоб розтринькати таку силу грошей за десять років.

— Я витрачу їх, ганяючи за тим, хто вбив мою Еллі! — Зненацька старий схопився, відіпхнувши назад стільця. Він заточився, та коли шериф притьмом підступив до нього, повів рукою і, либонь-таки, відкинув шерифа на крок назад. — Нічого, — вимовив він задихано. А тоді зарепетував хрипким тремтячим голосом: — Гетьте звідси! Гетьте з моєї господи всі, як один! — Але шериф не рушив із місця, ані ми з дядьком Гевіном, і вже по хвилі старий перестав тіпався. Та він усе ще тримався за ріжок столу. Голос у нього був, одначе, спокійний. — Подайте мені віскі. Онде на буфеті. І три склянки. — Шериф підніс це все — віскі в старосвітській гранчастій карафці та три важкі склянки — й поставив перед ним. Коли тепер він заговорив, голос його звучав майже лагідно, і я розумів, чому та сусідка отоді ввечері зохотилася прийти ще й назавтра зварити йому поїсти. — Ви вже мені даруйте. Зморився я. Так останнім часом пообсідали клопоти, що я виснажився до краю. Може, власне, змінити місце —