Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

А потім щось сталося. З вулиці доносився шалений звук поліцейських сирен. І вже дуже скоро вулиця біля клубу звповнилась їхніми автівками. По двоє вони почали заходити всередину і оточувати мій клуб. А я стояв як ідіот і не міг впоратися зі своїми емоціями.

— Що відбувається!? — грубо крикнув до одного з них.

— Захар Ливонів? — спитав один із них, мабуть головний.

— Так, це я. В чому справа?

— Ви заарештовані за незаконну діяльність, підставне вбивство та торгівлю наркотиками.

— Що? — я істерично засміявся, — ви у своєму розумі?

— Обшукати, — поліцейський кивнув своїм напарникам і вони розбрелися по клубу. Деякі ж залишились стояти в залі поряд зі мною та тим, хто зі мною розмовляв. Це були практично всі чоловіки і дві дівчини. Одна з них чомусь була в чорній медичній масці. 

Через приблизно десять хвилин один з поліцейських повернувся, несучи в руках два паперові пакети. І чорт, я точно знав, де я їх колись бачив. Він надягнув рукавички і почав витягувати звідти маленькі прозорі пакетики з білим порошком.

— Падлюка Бо…— просичав я, — все-таки якось проніс сюди свою гидоту.

— Захаре Вікторовичу…— заговорив Євген, але я різко перебив його.

— Не втручайся. Все нормально. Це якась помилка.

— Ви знаєте Сергія Павліва?

— Ну і що? — я вигнув одну брову.

— Деякий Ігор Бей був увʼязнений за вбивство Сергія Павліва. Але він живий. Як нам відомо, всю цю схему організували ви. Плюс ці наркотики. Плюс ви проводили тут незаконні бої без правил, за які отримували непристойно великі суми.

— Що може бути ще гірше, — я продовжував сміятися, бо здається, у мене була істерика.

— Ви маєте проїхати з нами для вияснення усіх деталей. Будь ласка, не пручайтесь, інакше ми будемо змушені застосувати силу.

— Мені байдуже, — я стояв непорушно і просто давав одягнути на себе наручники. Все це було ніби нереально. Звідки взялись ці наркотики… Як вони дізналися, що Сергій, бляха, живий. І про мій клуб…

— Ходімо, — головний поліцейський взяв мене за лікоть.

— Чекайте, — я різко зупинився, — Євгене, потурбуйся про Софію. Нічого їм не кажи, я просто поїхав…по справах. І за Діану не забудь. Я щось вигадаю.

Мій помічник лише кивнув і мене передали в руки інших двох поліцейських. Одна з них була дівчина, вона вела мене, проте постійно тримала свою голову опущеною. 

— Відвезіть його у відділок. Ми ще тут закінчимо. І слідкуйте, щоб нічого не наробив. Чула, Маєвська? — голосно сказав той поліцейський.

Дівчина на мить підняла голову, щоб кивнути, але мені вистачило б мабуть і секунди. Секунди, щоб глянути в її очі та впізнати їх. Все це я терпів і ще якось тримався, але здається, це була вже остання крапля. Я вирвав свій лікоть з її рук і випадково штовхнув іншого поліцейського.

— Що таке!? — обурився той.

— То це ти…— просичав я, — яке вражаюче маскування…

Вона не відповідала. Лише просто дивилась. Навіть не намагалась знову взяти мене.

— В чому тут справа!? — підійшов їхній головний, — Маєвська, що таке?

— Скажіть…— я звернувся до нього, — її звати Меліса?

Поліцейський покосився на напарницю, потім на мене і його обличчя було дуже розгублене.

— Для чого вам це знати? — буркнув чоловік, — ви злочинець, я не буду називати вам ніякі імена.

— Зніми маску, Мелісо. Будь ласка, покажи мені своє обличчя. Хоч зараз май сміливість бути справжньою, — хрипло сказав я.

І мав надію, що вона цього не зробить. Що скаже, що я ідіот і що я маю йти в поліцейську машину. І що це буде абсолютно інший голос. Але вона потягнулась до маски. Моє серце завмерло і наступною була надія, що там буде зовсім інше обличчя. Проте переді мною стояла вона. Темні очі більше не світились яскравими вогниками, а були повні сліз. І одна зі сльозинок скупо потекла по її щоці. Всі дивились на нас і нічого не розуміли, напевно. Лише той головний поліцейський був розлючений.

— Маєвська, що з тобою сьогодні таке!? Ти можеш вже врешті зібратися та виконувати свою роботу!

— Вибачте, — тихо сказала вона і почала підходити до мене, але я знову відійшов вбік.

— Ні! — обурився я, не спускаючи погляду з її очей, — я не хочу, щоб вона торкалась мене. Дайте когось іншого. То от для чого все це було… Ти винюхувала про мене. Мала здати поліції. І от ти це зробила. Молодець. Вітаю! Який же я ідіот, — я похитав головою, — треба було втекти від тебе вже дуже давно!

— Мені вже набрид цей цирк. Пішли! — їх головний вхопив мене за лікоть і сам просто поволік до автівки. 

Я ж продовжував дивитись на Мелісу. Вона стояла та плакала, поки у неї про щосб допитувалась її напарниця. Про щось… мабуть, звісно ж що про мене. І вона їй скаже, що викрила такого небезпечного злочинця.