Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Було щось в тих лісах?

- А шо там мало бути? Ліс як ліс. Чого тільки в них не бувало, - Відповів продовжуючи їсти кашу.

- Поки я тебе не побачив, напевне приснилося мені, що із гетьманами говорив.

Дідусь різко поклав миску.

- Холодна каша, - Витираючи руки.

Яким знову дивно спостерігав за дідусем. Він зробив вигляд наче не почув нічого. Просто відклав тарілку.

- Діду.

- Га?, - Більш схвильовано.

- То знаєш ти, що там могло бути? Мені приснилося?

- Ясне діло приснилося, - Швидко вимовив Феодосій, - Такого мусім тобі сказати, не буває, що б то не говорили про забобони, кінец світу, такого не буває. Мій уже покійний отець, котрий вчив мене, - Фесько вказав рукою кудась в горизонт, - Говорив шо не буває такого, Бог сюда людей не кличе. Бо ж нашо їх тут? Вони своє вже зробили.

- А в мене досі відчуття, що то було насправді, - Втомлено й задумано сказав Яким і приклав руку до тонких ран на лиці.

- Воно так буває, - Спробував розрадити дідусь, - Як сам довго їдеш - і не таке чудиться.

- Не сам я, - Відрізав Яким.

- Ого. То таки когось маєш. Глянь, - Фесько вказав на гризонт за спиною Якима, - Уже світає скоро. Треба далі йти.

- Спішиш кудась?, - Запитав Яким.

- Не знаю…

- «Не знаю», - Передражнив Яким, - Бач, не я один такий.

Феодосій трохи засміявся.

- Пам’ятаєш куда на Глухів?

- Пам’ятаю, але спершу своїх знайду.

- Шукай-шукай.

- А куди ти дорогу тримаєш?, - Запитав хлопець підкидаючи до вогнища патичок. Попередні розсипалися.

- Може прямо, може назад, може вбоки. Де тепліше, де нагодують, де не поженуть. Де очі впадуть, там і ляжу, - Ствердно завершив дідусь.

- За отим лісом, - Яким вказав рукою, - Є село. Там не лягай.

- А чо?

- Просто омени. Ще подякуєш.

- Подякував.

Темний обрис горизонту почав помалу наливатись яскраво й темно оранжевими плямами. Вони зливались в довгі лінії й з часом набирали форму овалу. Сонце підіймалось. Виринало.

- Будемо йти, діду?

- Будемо, - Вимовив дідусь й накрив казанок кришкою, - Каша ней буде. Ше когось вгощу.

- Добра каша.

- Ха! Сподобалася?

- Сподобалася.

Яким піднявся й почав поправляти ремені на упряжі. Через пригоду й мабуть… Негоду, все посповзало, місцями порвалось. Вересу було потрібне нове спорядження.

В мить він почув звук, далеко, але все ближче. Потім голос. Голос Софії. Справді її, на конях, біжать, кличуть. Сплутати їх з стуканням посуди Феодосія в мішку було не можливо. Яким відійшов на пару метрів вдивляючись. Ранок падав на землю, все далі й далі. Почав підніматися стовбурами лісових дерев до самих їхніх вершин.

- Шукай дорогу, Якиме Глондар. Шукай і знайдеш. Ще зустрінемось, - Промовив дідусь.

Яким уважно дивлячись вперед та чуючи, повернувся до Феодосія й замість палаючого вогнища з казанком, побачив випавший вночі сніг, на котрий ніхто ніколи не ставав.

З боку полів подув вітер, здіймаючи в повітря самотні кристали.

Яким завершив вправляти упряж, піднявся в сідло й почав розвертати Вереса. Не вірив, що він так добре слухається. Втім, це було не єдине, у що тяжко вірилося.

Засніжені поля вкриті снігом густіше ніж ліси, кінь пробирався копитами важко й довше ніж зазвичай. Обліплена земля через хурделицю набула форм морських хвиль, інколи виринали самотні й високі рослини для яких сили стихії були замалі. Всі розуміли, якщо не впоралася миттєва стихія - зможе час, зима.

Яким побачив на виступі з іншої частини лісу двох вершників, був впевнений, що це ті кого він шукає й ті, хто шукає його. Кінь Свирида став на задні ноги, мабуть сильно збуджений тим, як сильно його гнали.

Свирид і Софія побачивши силует, що на всіх парах наближався до них, вибігли на зустріч. Полковник видихнув з полегшенням, Софія зупинила свого коня біля Якимового й одразу кинулась в обійми. Батько чекав своєї черги.

- Не запитуйте, що було, - Втомлено говорив Яким.

- Не будемо, - Вимовила Софія, все ще обіймаючи чоловіка.

- Розкажеш пізніше, - Завершив Свирид, - Їдемо.

Ще одна мить котрій наслідувала інша. Яким вказав рукою на дорогу, котра вела на Глухів. Їхав попереду, вів, оберігав, хотів. Був упевнений.

 

***

Данило Апостол не міг заснути. В особистій спальні догорали свічки котрі він так і не наважився загасити. Крізь вікно пробивалося перше ранкове світло, яке падало на дерев’яну підлогу, показуючи й підкреслюючи всі узори деревини. Незрозуміла тривога вкривала не гірше вишуканої ковдри, котру ще вранці змінила покоївка.

Він піднявся з ліжка й повільно підходив до вікна. Горизонт недавно зведених будівель столиці тонув у сонячних променях. Навіть найміцніші каркаси були не достатньо сильними, щоб втримати й поглинути усе, що принесе новий день.

Ранкова тиша плавно зникала під звуки чітких та гучних кроків російської гвардії, котрі проносились довгими коридорами, проходячи повз двері спальні гетьмана направляючись до дверей за якими відпочивав Олександр Меншиков.

 

В 1728 році фактичного правителя Російської імперії, Олександра Меншикова було звинувачено в державній зраді, заарештовано і відправлено в село Берьозово Тюменської області, де в 1729 році він загинув від віспи.