Читати книгу - "Зібрання творів"

стогоні, вона

лежала плинна, чорна і отерпла.

Коли ж відкрились жили – стало тепло,

немов коло господнього вікна

із просвітком (хоч байдуже – куди:

у визволення ачи почезання).

Тоненька плівка чорної води

не витримала довгого чекання.

І вже не обібратися біди.

27.6.

* * *

Нехай сьогодні буде дощ,

хай струменить вода,

бо так запрагло – хоч не хоч -

це серце-вереда.

Нехай не буде нині дня,

хай примеркає світ.

І, поцуравшися ждання,

ступай у власний слід.

Оце, здається, справжній край,

це краю краю край.

Ще хтось шепоче: повертай,

а другий хтось: чекай.

Душе, відшукуй власний слід,

де знані всі стежки,

імла заткала весь овид,

гримкочуть лотоки,

і тільки келія моя

космічним кораблем

летить. Минає день за днем

усе, чим знидів я.

27.6.

* * *

І світ існує мій по той бік мене.

Увесь, немов покинуте багаття,

спокійно дотліває, чи вогнем

пойметься зопалу у кілька нападів -

мене до себе марно привертає,

бо вже туди заказано путі.

Живи на віддалі од себе. Слухай

забутих голосів різноголосся,

щодня-щоночі позирай назад -

туди, де, відгороджене навіки,

минуле скулилось, немов за шклом.

Воно горить, немов свіча, – по той бік

твоєї пам’яті: кохана жінка

відносить сяйво далі, далі, далі,

як голка, прошиваючи пітьму.

А ти дивись і жди. Вона от-от,

от-от вона розмиється у темряві

і ти пірнеш у темінь. І кінець

благословить тебе своїм пришестям,

що квапилось до тебе. І – занадто.

Ти ждав його? Ти ждав його?

Мовчи.

І не допитуйся. Мовчи. Не треба

троюдити відгомонілу душу.

Вона хай спить. Хай спить вона. Хай спить.

27.[6].

* * *

Я там стояв на кручі

між стовбурів дзвінких.

Рожеві тьмили тучі

мій осіянний лик.

Між небом і землею

червоно-чорний птах

самотністю своєю

знакує віщий шлях.

Мідяногорлим гласом

сосновий мрів орган.

Красо моя, окрасо,

бери мене у бран.

Чи порабуй і д’горі

навіки вознеси,

чи загуби в покорі,

чи в радості спаси.

І став я доростати

сподіваних небес.

Розлущувались ґрати,

як крига, берег крес.

І так звабливо звисли,

мов кетяг виногрон,

ієратичні числа

бажань і заборон:

постали між сузір’їв

і знакували путь,

котрою тільки щирі

на смертний одр ідуть.

Минулися бравади.

В душі – біди трубіж.

Провалля автостради

горить, мов гострий ніж.

28.6.

* * *

Стань збоку, подивляючи вертеп.

І, непричетний вже до інтерлюдій,

віддайся довгій, мов життя, маруді.

Але – дарма ти стерп. Дарма – ти стерп.

Піднявся кону моторошній креп.

Забігали, заговорили блазні -

одні щасливі, другі – вкрай нещасні.

Стань збоку, подивляючи вертеп.

Лише добудь вистави до кінця.

Не мед, здається, навіть глядачеві?

Усе – дарма. Довліє злоба дневі

і дотлівають рампові сонця.

Ти в межипросторі. І – посеред.

Життя і смерть – оце і вся вистава.

А німота заходить, ніби слава.

Проте й вертепна слава – теж не мед.

29.6.

* * *

Коли тобі обридне власне тіло

і остобісілий буремний дух -

перечекай себе. Немає сили,

котра б довіку ввергла нас між скрух.

То, звомплений, візьми себе у руки

і порадій, що всьому є кінець.

На голову пропащу ринуть круки,

а хтось там теше чорний гробовець.

Скажи, а як ти всесвіт упізнаєш

без цього галактичного ждання ?

Ти вічністю, мов кров’ю, підпливаєш,

простуючи в безвихідь навмання.

29.6.

* * *

Весь у минулому, пливу бозна-де.

Із бозна-звідки у бозна-куди.

Попереду – нема для мене влади.

Чужі для мене весі й городи

моїх покійних радощів. Мов тіні

Елізію, дитячі зблякли дні.

Лиш тягнуться до мене руки сині

і сині губи мертво-голосні.

Ми ще з тобою стрінемось, небого.

Дай, Господи, побачити хоч раз,

як відлютує цей вельможний сказ

і нам проллються в два струмки дороги,

де двоє рук шукає двоє рук,

де хилитаються високі тіні.

Розмилися пітьмою губи сині.

На цілий всесвіт чути серця стук.

29.6.

* * *

Будинок, що навпроти, обтікають

високі тіні дня, котрі годину

знакують в’язневі. Відбіг, як пес, -

за мур і просто в рів – коханий Київ,

а замість себе пугача лишив.

І цілоденна стрілянина. Руку

все не наб’є стрілець. Дрібнокалібер,

немов дитяча забавка, гвинтівка

колошкає потьмарені думки.

Над головою, справа, зліва, збоку,

ізісподу – старанно порозсовані,

поховані по кам’яних мішках

мої кохані друзі. Ні почути,

ні мовити до них. Доба утрат

на лезах губить голосні плачі.

Те джерело, з якого пив я воду

цілющого життя, нараз усохло,

стверділо, скрем’яніло – не вгризеш.

Ще далі – мури з молодих жалів -

зустрілися, дорогу заступивши

’дне одному. По той бік – їхня туга,

по цей бік – затяжна, у роздріб, смерть.

Будинок, що навпроти, кам’яніє

і крем’яніє. Ще спередодня

наїжиться в кереї волохатій

і закриває сонце й небеса.

Та дух мій, що знімається стрілою

у галактичну вись, свідомий жарту

вселенського: малесенька планета,

загублена в міжпланетарній пустці -

в’язниця, що полегшує життя

ув’язненим довершеністю горя

і філігранністю страждань, даремне

подвійні мури зводить. Раз