Читати книгу - "Зібрання творів"

померлий,

не помирає вдруге. Ошуканств

уже не бракне нам. Дарма дурити

одуреного. Але вбити – зась

того, хто вбитий віддаллю страшною

од всесвіту, хто скін свій пережив

ще замолоду, змалку, від народжень,

наважившись до всіх самоутрат

у цьому самовтраченому світі.

Дарма – радіти. Ремствувати – марно.

Це все було задумане – до нас.

Оцей мізерний клаптик існування,

де жити – тільки корчитись – і вже.

Тепер неси мене, моя бідо,

куди б не заманулося. Байдуже.

Там, де перегорів безмежний обшир,

дарма боятись холоду й вогню.

Бо тут немає шляху до душі

і не добрати марноти до серця,

Бо все – лише подоби. Тільки близни.

А ти прозрів. І спопелів. І вкляк.

Ачи живеш чи ні – не розпізнати.

Із коловерті згусклої зажури

не вирвати ні радості, ні горя.

Усе – притлумлене – твоїм кінцем,

що оточив, неначе еліпсоїд,

ізвомплену, глуху, непогамовану

твою стьмарілу душу. Ніби крик

з заламаними безміру устами

несе тебе до узбережжя смерти,

щоб наразити на жалкі краї.

30.6.

* * *

Немов жар-птиця предковічних вір,

жива вода з цілющої криниці.

Ти десь єси – всьому наперекір,

і хто в тобі пробуде – хай святиться.

Суцвіттями неолітичних зір

твоя таємна розкіш пломениться

і поночі, зимової хуги,

об груди б’ється, мов об береги,

твоя непогамованість священна.

Вернися, сину! Простягни рамена,

куди тобі підказує любов,

послухайся душі – і далі! Знов

зануртувала кров моя шалена.

Кого нема, тоді він всюди є

і всюди таємниче пробуває

зневіреному вірити дає,

потомленому сили достарчає,

убогого чеканням веселить,

зажуреному радощі дарує.

Нехай святиться світ, допоки спить

він многолітує й многолітує.

Здіймайся вгору! Всніжена блакить,

убивши, нас безсмертям почастує

як молодечих літ несамовить

посивілий і струджений відчує.

О віро віри! О красо краси!

О перле вікового сподівання!

Перенеси мене, перенеси

з епохи лютості в добу кохання,

де плинуть між медових берегів

молочні ріки, де горить калина

і де зигзичить досі голубина,

мов Ярославна з сіверських валів.

30.6.

* * *

Був віщий сон: немов на катафалку,

іще живий, я, везений на кару,

конаючи, востаннє подивляв

стьмянілі юрми, що кудись спішили,

і висів понад світом синій чад.

Обабіч мене – ті мої друзяки,

що бог їм радий, ніби диригують

процесією, подають поради,

як краще грати передсмертну мить.

І шамотіло море голосів,

колючі нашепти і радість люті,

ще й барабанний дріб чиєїсь усмішки

по плечах, мов по бубнах, вибивав.

Був вечір. І потік ілюмінацій,

напівреальний і напіввидимий,

космічним холодом окрив дорогу.

Як, прохолодо скону, ти свіжиш!

Та повнилося серце тихим миром,

передчуттям такого опочинку,

з якого нас живцем уже не вирвеш.

То в ньому пробувають на віки.

Якась модернізована Голгофа.

Велика зала, ще напівпорожня,

лише на покуті мотивом бога

бринів білявий тлустий чоловік.

І неслухняне і тяжке обличчя

він нашорошував, неначе вуха,

і силоміць видушував блаженство,

щоб затулити діри порожнеч.

Бовтки очей, округлість бляклих лиць,

обросла безпорадність підборіддя,

невправність випещеної руки

і постаті зрадливе хвилювання -

усе значило кострубатий Ляк.

І ось та мить, коли знялись вітри -

немов ридання, видовжені в простір, -

ось закушпелить, вирветься нараз

твоя зненапрямкована ракета

і відпливе навіки похід цей,

і вимовкне твоя свята дорога,

котрою вже не ти, а хтось обачний -

ізбоку тебе – враз порветься в лет.

О безголів’я, здрастуй! Пізнаєш?

Обличчям до обличчя притулися

і затули мене од цього світу,

відмалку неприхищеного… Доле,

провадь мене і пізнавай дорогу,

бо висить понад світом синій чад.

1.7.

* * *

І прочуваю таїнство життя,

свідомий того, що його я втрачу.

Здається, більше я мовчанням значу,

ніж бесідою. Марно вороття

собі діждати. Вже по той бік гір

заходить яре сонце. Іншим – сходить.

Тим, кими теж лиха недоля водить

по тих самих стежках. На той же взір.

Але нічого не передаси

з набутого. Бо що передається,

те тільки ошуканством і зоветься,

без мудрої, немов життя, краси

першоджерел. Потоку. І води

цілющої, мов небуття, криниці.

Пильную щедрі кола ауспіцій

в смеркальнім небі. Там мої сліди,

неходжені, лишилися навічно,

бережені для тих, для кого лет

ледь-ледь своїм крилом значив поет

у всевельможній пітьмі галактичній.

Та в світ уже немає вороття,

і більше я, здається, не настачу

за істину, що лиш на сконі значу

і прочуваю таїнство життя.

1.7.

CКИТ МАНЯВСЬКИЙ

Вбери волосяницю

і дайся на скити,

там чарівну жар-птицю

іще впіймаєш ти.

Сувору епітим’ю

на себе наклади,

бо геть набрались диму

всі весі й городи.

Бо стільки того чаду

щодень кіптюжить твій.

Будь сам. І – Бога ради -

не супся, а світлій.

Бо подоланний світ цей.

Ти ж, богоборче тьми,

пробудь, як світлолиций,

зімшілий чар ломи.

І добувайся днища,

де, праведний повік,

веселе гробовище

майструє чоловік,

що, поцуравшись весі

й веселих городів,

згубив у піднебессі

той край, котрий любив.

Заколисавши душу,

неначе немовля,

сховав її, де пуща

й незаймана земля.

Там виросте по ньому

висока бугила,

але не ’ддай нікому

ні крихти зі стола

своїх недовідомих

попередсмертних учт.

Бо за тобою – помах